Історично-філософське осмислення Геноциду вірмен та українців у ХХ ст.

Ірина Гаюк

Анотація: В статті висвітлено та проаналізовано сутнісні причини, які призвели до Геноциду вірмен в Туреччині та винищення українського селянства під час Голодомору 1932-1933 рр. Для розуміння причин Геноциду вірмен необхідно осмислити сутність таких феноменів як Держава і влада, Імперія та Вірменство.

Ключові слова: Вірменство, Вірменія, геноцид, Голодомор,держава, Імперія, нація,Україна.

 

Актуальність вивчення теми вірменського геноциду пов’язана не лише з тим, що вона має відношення до історії інших геноцидів ХХ ст., в тому числі, до геноциду українського народу – Голодомору 1932-1933 років. Ця тема піднімає сутнісні питання, які безпосередньо стосуються глобальних проблем та кризи сучасної цивілізації: глобалізаційні процеси та намагання замінити етно-національні культури цивілізаційним стандартом, прагнення наддержав до територіальної, політико-економічної та культурної експансії і зростання національно-визвольних рухів, утвердження цивілізації споживання («царство кількості» – Р. Генон) і катастрофічне  духовне зубожіння людей. Проблема геноцидів, масштабних і локальних війн є найбільш симптоматичним свідченням важкої хвороби сучасного суспільства.

Історію, причини та наслідки геноциду вірмен в Туреччині вивчали і продовжують досліджувати багато вчених як у Вірменії, так і за її межами. Однак, в цих розвідках, безумовно, переважає історичний та етичний підходи і, на жаль, майже відсутній філософський. І це теж характерна ознака нашої доби. Проф. В.Налімов писав, що «тепер філософія раптово пропала – це відбулося на наших очах. Філософія, як Тут [йдеться про пострадянське суспільство], так і Там, перетворилася в коментування сказаного раніше. Чому? Немає нових ідей, що надихають? Кажуть, що Там для них немає маркетингу, але чому немає? Поки що відповісти можна лише риторично: раз немає, значить, це нікому не потрібно». Складається враження, що людство в цілому і його вчені представники, зокрема, забули, що «людина – це єдина істота на Землі, яка живе ще й у Світі значень і намагається зазирнути в потойбічність (запредельность) Буття» . Тоді як корені всіх злочинів проти людства знаходяться, насамперед, в метафізичному плані нашого буття. Тому що, з якої б точки зору і на якому б рівні дослідник не розглядав питання, пов’язані з геноцидом, він так чи інакше приходить до проблеми сутності Держави, Імперії та Влади. Невипадково саме тоді, коли закінчується формування сучасних національних держав та імперій, починають різко зростати масштаби війн та людських втрат. М. Фуко в праці «Історія безумства» звертає увагу, що ніколи раніше війни не були такими кривавими, як з початком XIX ст., і, навіть з урахуванням всіх співвідношень, ніколи раніше політичні режими не влаштовували таких винищень власного населення. Геноцид, тобто, винищення чужої популяції заради збереження своєї, стає мрією багатьох урядів Нового часу» . Ця оцінка Фуко стосується, насамперед, гітлерівського уряду. Однак, історія комуністичних диктатур в СРСР, Кампучії, Китаї демонструє ще більш болючу та страшну дійсність – винищення (геноцид) всіх народів країни в ім’я Держави. Навіть в Туреччині геноцид здійснювався, по-суті, в ім’я Великого Турану, а не турецького народу, а задеклароване «Турція лише для турків» було ідеологічним підґрунтям для знищення інших – нетюркських – народів.

Попри те, що повноцінного філософського осмислення геноциду ще не було, відзначимо, що доволі часто при обговоренні питань Вірменства (рос. Армянства), Імперії та Геноциду вчені, політики (свідомо чи ні) використовують аргументи з сфери ірраціональні вирази. В 1990 р. відомий англійський вірменолог К. Уокер у доповіді «Вірменія в 90-х роках: перспективи і загрози» звернув увагу на необхідність вивчення «темних сторін людської сутності» в ім’я «історично правильного розуміння Геноциду вірмен» . Блискучий вчений та психоаналітик-практик В. Райх ще в 1933 р. писав, що «в чистому вигляді фашизм є сукупністю всіх ірраціональних характерологічних реакцій звичайної людини. Масштаб і широта розповсюдження «расових забобонів» свідчать, що їх джерелом є ірраціональна сфера людини. Расова теорія не є похідною від фашизму. Навпаки, фашизм виникає на основі расової ненависті і стає її політично організованим втіленням. Фашистська ментальність — це ментальність «маленької людини», поневоленої, яка прагне влади і, водночас, її боїться» .

Три ключові феномени, без розуміння яких неможливо осмислити явище Геноциду вірмен – це Держава і влада, Імперія та Вірменство (рос. Армянство). Якщо проаналізувати спосіб вирішення національного питання в Імперії (будь-якій), то бачимо два основні шляхи – вона або зрівнює в правах всі нації та народності, даючи їм можливість зберігати і розвивати свою релігійно-культурну специфіку (зазвичай, такий механізм діє у першій фазі існування імперії), або вирівнювання стає тотожним нівелюванню національних особливостей з їх послідовним стиранням та формуванням єдиного, наприклад, радянського, турецького и т.д. народу. Тих, хто не бажає «стиратися та вирівнюватися», знищують. Однак, історія також свідчить, що вирівнювання та стирання етно-національних відмінностей призводить, в кінцевому результаті, до знищення самої держави, і саме національне питання стає одним з основних провідників цього процесу: голос крові виявляється сильнішим голосу демона великодержавності.

Ідеологічною основою імперії завжди виступає певна «Велика Ідея». Політолог К. Агекян називає її Великої Неправдою (рос. Большой Ложью). Імперія завжди «стоїть на ясній та гарній Великій Неправді. …Вона бере високу ідею і починає реалізовувати її засобами примусу і насилля. Ідея швидко вихолощується, зате насилля, що обслуговує імперські зазіхання, стає все більше» . Однак, вираз «Велика Неправда» не зовсім вдалий. Ідея, тобто те, що явлено, те, що видно, передбачає наявність, як мінімум, двох рівнів – явленого, зовнішнього, та прихованого, внутрішнього, який є основою проявленого. Зовнішній рівень Великої Ідеї – це конструкт, вміло окреслене поле розгортання внутрішніх, прихованих значень, смислів, які складають основу життєздатності Імперії. Це і є Велика Істина цієї Великої Неправди або Великої Державної Ідеї. Вона є Великою Неправдою для більшості тих, хто реалізує розгортання цього життєвого простору, адже вони бачать лише зовнішній вираз цієї Ідеї та вірять у проголошені Державою гасла. Та, водночас, вона є Великою Істиною для Принципу Імперії, оскільки найкращим чином служить його життєвій феноменальній реалізації. Велика Неправда – це не помилка і не збій у програмі, а результат цілком свідомих зусиль по реалізації Принципу Імперії.

На першому етапі, коли імперія створюється шляхом завоювань, відбувається формування нового соціального організму, змінюється вся система соціальних зв’язків та відношень, основні соціальні інститути. Психологія переможців та інерція сприйняття їх саме як переможців створюють сприятливе тло для включення представників завойованих народів в нову систему влади, що, окрім іншого, диктується й організаційною доцільністю: завойовники – це в недалекому минулому кочові народи з відмінним від осілих народів життєустроєм та системою соціальних зв’язків, а імперія з її осілими народами вимагала зовсім інших форм управління. Починається природне «зростання» (рос. срастание) завойовників із захопленими народами – міняються і перші, і другі – виникає новий соціальний організм. Однак, імперія – це надвелика система, тому для ефективного управління нею необхідний певний рівень уніфікації її елементів. Поки уніфікація незначна – система функціонує нормально, та коли державна система намагається максимально гомогенізувати суспільство (так легше і простіше керувати), це порушує основний закон життєздатності: чим однорідніша система, тим нижчий потенціал її розвитку. Енергія гомогенного суспільства прямує до нуля, починається стагнація і соціум вмирає. Тобто, виникає векторне протиріччя потреб державної влади та життєвих потреб суспільства в цілому. Чим слабшою є держава, тим жорсткішу внутрішню і агресивнішу зовнішню політику вона проводить.

Основну життєву енергію для існування державної системи Імперії дають війни. Історія показує, що коли припиняються завоювання та кордони Імперії стабілізуються, починаються  більші або менші внутрішні конфлікти, локальні війни. А якщо немає й їх, тоді кров постачають репресії, гоніння, геноциди.

Показовим є те, що на «Круголому столі», присвяченому Вірменству та Імперії (ж. «Анів», 2006 р.) , всі учасники так чи інакше (наскільки усвідомлено – питання інше) говорили про нематеріальний, тобто, по-суті, трансцедентний вимір феномену Імперії. На думку Г. Арутюняна, «імперія – це концентрована, матеріалізована геоідеологія. Вона повинна виконувати певну місію, можливо, не завжди прийнятну для інших» . Р. Арзуманян вважає Імперію живим, подібним до людського, організмом; вона має свою ідеальну та матеріальну складові: на перших етапах свого становлення Імперія «дійсно є генератором, в тому числі, й духовних та ідейних цінностей. Вона випромінює світло, яке робить Імперію привабливою та бажаною. Як кожний живий організм, Імперія вже в «зіготі», на рівні «ДНК», несе в собі ідею кінця, смерті, яку потім починає відкидати. З’являються претензії на безсмертя і вічність» . На думку К. Агекяна імперія не просто захоплює ресурси і життєвий простір, а реалізує «паралельне втілення в іншому, символічному вимірі певного ідеалу. Імперії важливо представити цю ідеологічну «картину світу» як правдиву»». Наприклад, «цікавим є імперський погляд на «інородців». Периферійний народ у своєму внутрішньому житті, якщо він не задіяний в імперському будівництві, сприймається як деталь ландшафту. Є гарний дубовий лісок, є табун коней, і приблизно на тому ж рівні буття існує народ зі своїми цікавими звичаями та особливостями. Однак, претензії цього народу на самостійну політичну роль в історії, на свою ідеологію такі ж безглузді, як претензії трави, гори чи річки» .

Однак, слід чітко розуміти, що у «гвинтиків» імперського механізму, залучених до реалізації «Великої Ідеї», ціль і засоби її досягнення не викликають жодних сумнівів у їх істинності. Водночас, ідеологія, як би потужно вона не формувала і не визначала світогляд народу, не може надто довго розходитися з реальністю. Тому, завжди є державні функціонери, які розуміють правдивий стан справ і роблять все необхідне для його наближення до декларованого і потрібного. Звідси, пропагована в царській Росії та СРСР ідея про українців як малоросів та про українську мову як лише селянський діалект великої російської мови, супроводжувалася ретельно продуманими та послідовними державними заходами, які забороняли українську освіту, український театр, видання книг української мовою та їх ввезення з-за кордону тощо.

В Османській імперії під прикриттям гасла про «вірменську загрозу», «вірменський тероризм», «зраду вірмен» було організоване систематичне фізичне винищення вірменського народу, починаючи від 1894 і до 1923 року. Код Великої Ідеї – пантюркізм, реінкарнація великого тюркства, «земля лише для турків». Супроводжуючі та підсилюючі фактори – загальнодержавна системна криза, провал реформ доби «танзімату», активізація національних рухів нетурецьких народів імперії та втручання («велика політика») великих держав, які мали тут свої інтереси. Османське суспільство в «2-й пол. XIX ст. вимагало об’єднавчих ідей, нової моделі соціально-економічного розвитку. В економічній сфері з’явилися певні диспропорції, пов’язані з …концентрацією національного капіталу в руках у нетитульних націй імперії: 45% виробничого капіталу опинилися в руках греків, 25% – вірмен і лише 13% – турок, в торгівлі ж вірмени контролювали від 60 до 80% капіталу» .

Держава слабне, реформи гальмують служиві того ж самого державного апарату. Значить, потрібна «Велика Ідея», яка дозволить підтримати дряхліючий організм не за рахунок докорінного оновлення його системи, а за рахунок своєрідних жертвоприношень Молоху Великодержавності. «Велика Ідея» надавала для цього прекрасні можливості, оскільки за межами пантюркізму автоматично опинилися всі християнські народи з їх тисячолітніми культурами, і логіка реалізації цієї ідеї вимагала їх тотального знищення. Г.Сваранц зазначав, що «організаторами та розробниками політики Геноциду вірмен були не вульгарні політики типу Талаат-паші та Енвер-паші (вони, радше, були її реалізаторами), а вольові інтелектуали, які отримали європейську освіту, доктора наук типу Бехаетдіна Шакіра та Назіма… Саме вони виконали роботу з планування винищення вірмен» .  В 1914 році д-р Назім виступив на закритому засіданні членів правління Комітету «Іттіхад ве теракі»: «Вірмени, – заявив він, – смертельна виразка, що здається нешкідливою. Однак, якщо не провести своєчасного хірургічного втручання і не видалити цю виразку, вона обов’язково вб’є… Необхідно з коренем вирвати вірменську націю. На нашій землі не повинно залишитися жодного вірменина, саме слово «вірменин» має забутися. Зараз  ми у стані війни, кращої можливості не буде… Можливо, дехто з вас спитає: чи допустиме таке варварство? Яка шкода від дітей, старих та хворих, щоби їх винищувати? …Прошу вас, панове, не будьте слабкі й малодушні… Варварство – закон природи, його прийнятність чи неприйнятність – спірне питання… Для чого ми зробили цю революцію, що було нашою метою? …Я став вам братом і товаришем в ім’я воскресіння тюркства, я мрію лише про те, щоби турок, тільки турок жив і панував на цій землі! Нехай будуть винищені всі нації, до якої б релігії вони не належали, окрім турків. Цю країну треба раз і назавжди очистити від усіх нетурецьких елементів» .

Ще одне надзвичайно гостре, однак, актуальне питання, яке навряд чи у повній мірі всебічно й вичерпно в найближчий час буде висвітлене, – це роль інших держав та імперій, насамперед, Російської, у створенні умов для успішної реалізації Геноциду вірмен. Головним чином тому, що тут знову починається сфера «високої політики», необхідність робити реверанси в бік тих чи інших держав попри те, що саме ця «висока політика» європейських держав і Росії обумовила в значній мірі  саме таке «вирішення» Вірменського питання. Німеччину цікавили території, пов’язані з Багдадською залізницею. Великобританії були потрібні Кіпр та Єгипет: відходять ці території Англії – немає Вірменського питання, залишаються під Туреччиною – є Вірменське питання. Росія, використовуючи позицію «захисника християнських народів», виступила офіційним покровителем вірменського народу, хоча цікавили її розподіл Туреччини та анексія її північно-західних районів. Після поразки Туреччини в російсько-турецькій війні 1877–1878 рр. Вірменське питання, як складова Великого Східного питання, отримало міжнародно-правове визнання. Згідно з ст. 61 Берлінської угоди 1878 р., Австро-Угорщина, Великобританія, Італія, Німеччина, Росія та Франція виступили гарантами проведення реформ у Західній Вірменії та покращення життя вірменського населення. Однак, всі ці рішення та обіцянки султана Абдул-Гаміда ІІ залишилися на папері. Внаслідок першої хвилі геноциду в 1894–1896 рр. в Малій Азії (Ван, Зейтун, Сасун, Урфа тощо) було знищено понад 300 тис. Вірмен; тисячі, рятуючись, були змушені покинути свої домівки. Тоді «Великі» держави – гаранти, яких цікавили лише власні інтереси, лише здалеку – делікатно – засудили погромщиків, хоча поштовхом до погромів стали вимоги вірмен провести реформи, що були передбачені 61 статтею Берлінської угоди 1878 р. А після того, як Росія та європейські держави перетворили Вірменське питання в батіг для підганяння Туреччини у потрібному напрямку, Велика Порта вирішила розв’язати це питання радикально. Абдул Гамід ІІ, не страждаючи від надмірної сентиментальності, дуже коротко – в одному реченні – сформулював державну «програму» вирішення вірменської проблеми: «Щоби покінчити з Вірменським питанням, слід покінчити з самими вірменами». Саме з того часу (1894-1896 рр.) геноцид нетурецьких народів став державною політикою Туреччини.

Наступна хвиля ліквідації вірмен починається з приходом до влади в 1908 р. младотурків. В 1909 році в Адані було вбито 30 тис. вірмен.
В жовтні 1914 р. турецький уряд створив спеціальний комітет під керівництвом міністра внутрішніх справ Талаат-паші, завдання якого була організація акцій з ліквідації вірменського населення. Спочатку була розгорнута потужна антивірменська пропагандистська кампанія, мета  якої зрозуміла: налаштувати населення проти вірмен і сформувати образ ворога, на якого можна перекласти відповідальність за всі негаразди та проблеми військового часу. Після серйозних поразок турецьких військ на Кавказі, в лютому 1915 р. міністр оборони Енвер наказав знищити всіх вірмен-військовослужбовців турецької армії – було вбито близько 60 тис. вірмен у віці від 18 до 60 років. 24 квітня в Константинополі було заарештовано й депортовано в Анатолію близько 800 представників вірменської інтелігенції – письменників, лікарів, вчених, духовенства, депутатів турецького парламенту. Майже всі вони були вбиті дорогою або вже на місці призначення. В червні 1915 р. 20 видатних представників вірменської інтелігенції були страчені на одному з константинопольських майданів. А з травня 1915 р. почалася масова депортація та різанина вірменського населення шести областей Західної Вірменії, Кілікії та інших місцевостей. Посол США в Туреччині Г. Моргентау повідомляв: «Наказ турецької влади щодо цих депортацій, фактично є смертним вироком для цілої нації» . Упродовж 1915-1916 рр. загинуло понад 1.5 млн. вірмен Західної Вірменії та Кілікії, а близько 600 тис. стали біженцями і розсіялися по багатьох країнах світу.

Однак, знищення вірмен не припинилося і в 1916 р. Згідно з Севрським договором від 10 серпня 1920 року, який підписали Британська Імперія, Італія, Франція, Японія та інші, з одного боку, і Туреччина – з іншого, Туреччина зобов’язувалася визнати Вірменію вільною та незалежною державою (стаття 88). А стаття 89 проголошувала, що Туреччина і Вірменія погоджуються надати право третейського рішення Президентові США для визначення кордонів між Туреччиною та Вірменією у вілайєтах Ерзурума, Трапезунда, Вана та Бітліса і погодитися з його рішенням . Однак, створений в Ангорі у квітні 1920 р. уряд Високого Національного Зібрання Туреччини (ВНЗТ) на чолі з Мустафою Кемалем визнав недійсними всі договори, підписані султанським урядом, сам уряд – неспроможним вирішувати долю Туреччини, а відтак, і всі його наступні кроки, в тому числі,  і підписання Севрської угоди, нечинними. Наступна Вірмено-турецька війна (24.09.1920-2.12.1920) і потужна підтримка більшовиками уряду Кемаля ліквідували де-факто всі статті Севрського договору, який не ратифікувала не лише Туреччина, а й європейські держави: коли турецькі війська почали захоплювати вірменські землі, жодна з держав – учасників Севрського договору, не прийшла на допомогу вірменам.
А «дружня» Росія взагалі зробила Вірменію розмінною монетою (в прямому сенсі цього слова) в боротьбі за отримання контролю над Кавказом і Закавказзям і гарантований доступ до енергетичної сировини.

Московська угода 1921 р. виявилася сумно «доленосною» для Вірменії: вона не лише обрізала до мінімуму її територію, але й створила постійні зони напруги на майбутнє, які, водночас, були (і є) важелями для маніпулювання політичним лоббі Вірменії. І попри те, що вона була підписана двома, невизнаними на той час, світовою спільнотою урядами – Мустафи Кемаль-Паші та більшовицької Россії, це зовсім не вплинуло на хід його успішної реалізації. Події, що відбувалися у кавказькому регіоні упродовж 1920-1921 років, наочно свідчать про характер угод по розміну територій між Радянською Росією та кемалістською Туреччиною. На початок квітня 1920 р. Червона Армія розбила Озброєні силі Півдня Росії (об’єднані Добровольча Армія та армія Великого Війська Донського) та зупинилася на північному кордоні Азербайджану. Командувач 15-м Армійським корпусом Кязим Кярабекір отримує від Кемаля Ататюрка наказ не перешкоджати вступу Червоної Армії в Азербайджан та встановленню там радянської  влади. 23 квітня в Ангорі на першому засідання ВНЗТ були визнані недійсними всі угоди, підписані султанським урядом. Через три дні голова уряду ВНЗТ Мустафа Кемаль звернувся до голови уряду РСФСР В. Леніна з пропозицією встановити дипломатичні стосунки та з проханням допомогти Туреччині в боротьбі за незалежність, – і в той же ж день Червона Армія  увійшла в Азербайджан, а за два дні Тимчасовий революційний комітет проголосив створення Азербайджанської РСР. Після цього Червона Армія займає Нагірний Карабах (НК) та Нахічевань. Тоді ж більшовицький уряд направив кемалістам велику партію зброї і понад 200 кг золота в зливках. Згідно з Московським (16 березня 1921 р.) та Карським (жовтень 1921 р.) договорами, Росія визнавала відхід вірменських територій – Карської області та Сурмалінського повіту – до Туреччини.

В 1920 р. було очевидно, що вірмени хочуть мати свою незалежну національну державу і зовсім не прагнуть ставати складовою радянської імперії. Тому, коли радянські війська зайняли НК та Нахічевань, вони встановили там свій режим. Навіть після ліквідації дашнакського уряду у Вірменії та встановлення там радянської влади (з наступним приєднанням Республіки Вірменія до Росії),  Кавказьке бюро ЦК РКП(б) 5 липня 1921 р. прийняло рішення віддати НК Азербайджанській РСР на правах широкої автономії при тому, що, згідно навіть з азербайджанськими статистичними даними 1921-1924 рр., населення цієї території на 94 % складали вірмени. При такій статистиці пояснити подібний крок радянської уряду можна лише одним: це було свідоме створення постійної зони напруги і ефективного важеля тиску, насамперед, на Вірменію. Що події кінця ХХ-поч. ХХІ ст. й підтвердили.

Такої ж думки дотримується дослідник С. Востріков: «проблема Карабаху стала одним з потужних конфліктогенних факторів регіону, перетворившись у своєрідну «міну сповільненої дії», встановлену ще на початку 20 ст.» . Згідно з тим же ж Московським договором, під протекторат Азербайджану була передана й Нахічеванська область, «яка була ядром історичних вірменських земель. Формальним приводом стало те, що внаслідок геноциду 1914-1916 рр. в Західній Вірменії та різанини вірмен в Баку, Нахічевані та Шуші в 1918-1921 рр. чисельність вірменського населення тут зменшилася вдвічі» .

В результаті всіх цих подій значна частина вірменських біженців опинилася на українських теренах. Вони осідали у вірменський колоніях Півдня, Сходу, центру України та в Криму. При дослідженні міжвоєнної історії цих громад вражає факт, що люди, які пережили Геноцид в Туреччині, втратили свою рідну землю, багатьох рідних та близьких, в СРСР попадають в ще страшнішу м’ясорубку сталінських репресій: з Туреччини можна було втекти, зі сталінської держави – ні.

Музейні збірки України майже не висвітлюють цю сторінку життя вірменського народу. Це ж стосується і частини архівів. В Харківському державному архіві  лише справи репресованих вірмен (Ф. Р-6452) дають інформацію про те, звідки вони потрапили до України. Судячи з дат народження, харківську вірменську громаду переважно складали вірмени другої – основної хвилі геноциду 1915-1916 років. Хоча зустрічаються дані, які свідчать, що тут проживали й поодинокі представники першої хвилі геноциду 1894-1896 рр. З протоколу допиту від 10 04.1956 р. в якості свідка М.А. Тер-Карапетянц (1881 р.н., уродженки м. Карса), дізнаємося, що її чоловік Мкртич Рафаїлович Тер-Карапетянц, 1877 р.н., був родом з м. Ерзурума, а до Харкова прибув близько 1896 р. .

За своїм соціальним походженням це були переважно вірмени з селянських або  робітничих родин, малограмотні або й неграмотні. Люди з вищою освітою – виключення. Переважна більшість біженців походила з міст Ерзурум (або Ерзурумська провінція), Ардаган, Ардануч, Ван, Карс, але й були вірмени з Алашкерта, Діарбекіра, Іспіра, Сіваса, Трабзона (Трапезунда).

По справі № 68085 1938 року проходили 48 вірмен, яких звинувачували у контрреволюційній антирадянській терористичній діяльності, пов’язаній з партією  «Дашнакцутюн» . Всі 48 чоловік були засуджені до вищої міри покарання. В 1956 році цю та інші справи було переглянуто і винесено рішення, що засудження всіх звинувачених було безпідставним. При перегляді справ допитували багатьох свідків, зокрема, й вцілілих родичів репресованих, і саме в цих протоколах можна знайти більше біографічних даних щодо харківських вірмен. Наведемо лише деякі приклади.

Уродженці міста Ерзурум Алозьян Йосиф Карлович, 1880 р.н., Демурджян Оганнес Григорович 1911 р.н., Жамкочян Мкртич Вартанович 1887 р.н., Мамулян Карапет Вартанович 1874 р.н., Саркісьян Даджат Оганесович 1893 р.н., Терзіян Ваган Отанович 1895 р.н., Тер-Карапетян Микита (Мкртич) Рафаїлович 1877 г. р., Ханікьянц Тігран Артемович, 1897 р.н., Шахбазян Артаваз Нікнутович (в інших документах – Нікифорович, Микиртович, тобто – Мкртичевич) 1897 р.н. та інші. Довідка: Эрзурум – це древньовірменське місто Карін (вірм. Կարին або Гарін-Калаба), яке з раннього середньовіччя відоме всьому Сходу як центр вірменського килимарства.

Папазьян Арам Альпарумович 1910 р.н., уродженець м. Іспір. Довідка: м. Іспір, у вірменській традиції – Спер (вірм. Սպեր) в провінції Ерзурум, в давнину входило до провінції «Висока Вірменія», було відоме своїми золотими копальнями. На межі VII–VIII ст. існував навіть сперський діалект вірменської мови. До 1915 року основним населення міста були вірмени

Уродженці міста Ван Аведисьян Аведис Ованесович 1873 р.н., Геворкьян Абарцум Геворкович 1877 р.н., Геворкьян Ншан Георгієвич 56 років, Джанікян Гарнік Оганесович 1896 р.н., Казанчьянц Рубен Оганесович 1866 р.н., Карасаферьянц Карекін Мкртичевич 1868 р.н., Налчяджян (Налгалджян) Петрос Лазаревич 1882 р.н., Ованесов Керам Самодажинович 1882.р.н., Тосуньян Мирон Мисакович 1914 р.н., Хазарчан Мовсес Григорович 1881 р.н. та інші. Довідка: м. Ван (вірм.Վան) — місто на сході Туреччини біля східного берега озера Ван (найбільше у світі поташеве озеро, яке розташоване на Вірменському нагір’ї). На цьому озері знаходиться знаменитий острів Ахтама́р (вірм. Աղթամար), на якому в Х ст. розташовувалася резиденція вірменських царів Арцрунідів. До Геноциду вірмен 1915 р. у м. Ван існував відомий осередок вірменських ювелірів.

Уродженці міста Ардануч Кюрчян Мкртич Карапетович 1884 р.н., Терзьян Ерванд Акопович 11.11.1911 р.н., та міста Артвін Шамілян Оганес Мамеєвич 1891 р.н. Довідка: Ардануч (вірм. Արտանուջ) – місто в сучасній турецькій провінції Артвін; в давнину воно знаходилося в області Гугарк Великої Вірменії. Наприкінці XIX–поч. XX ст. Ардануч входив до складу Карської області Російської імперії. Після захоплення області Туреччиною в 1914 р. відбулося масове винищення вірмен в Артвіні, Ардагані та Арданучі.

Уродженці міста Карс Бжиган (потім Бжикьян) Поліктос Павлович 1892 р.н., Сарксьян Кеворк Мартинович,1890  р.н., Шахбазов Хачадур Шайкович (очевидно, Гайкович), 1882 р.н. та інші. Довідка: Карс (вірм. Կարս) – сьогодні місто на сході Туреччини; з 928 до 961 року – столиця вірменського царства Багратидів, з 961 до 1064 року – столиця вірменського Карського королівства.

Уродженець міста Сівас (в справі написано Сеас) Ехтерьян Георгій Артемович 1892 р.н. Довідка: Сівас – місто в Центральній Анатолії (колишня провінція Мала Вірменія), попередні назви – Себастія, Севастія; до Геноциду вірмен більшість населення міста та регіону складали вірмени. В місті знаходилися знамениті вірменські храми та монастирі Сурб Ншан (тут було хранилище старовинних вірменських рукописів), Сурб Анапат, Сурб Саргіс, Сурб Рештакапетац та інші.  Внаслідок перших двох хвиль Геноциду вірменське населення було повністю винищене.

Уродженець міста Діярбекір Саркісьян Хачадур Акопович 1890 р.н. Довідка: Діярбекір (вірм. Амід – Ամիդ) – місто на південному сході Туреччини на річці Тигр. До 1915 р. в місті та ближніх селах проживало 296 000 чол., з яких вірмен – 105 000 (35,5 %), курдів – 55 000 (18,6 %), турків – 45 000 (15,2 %), інших народів – 91 000 (30,7 %). Християни складали понад 50 % населення міста. Внаслідок Геноциду все християнське населення міста було винищене або депортоване.

Уродженець міста Алашкерт Татаян Аршак Айрапетович 1878 р.н. Довідка: Алашке́рт, Елешкирт, Зедікан (вірм. Ալաշկերտ; старовинна назва Вагаршаке́рт) — місто на сході Туреччини; засноване в ІІ ст. царем Вагаршем. До 439 р. належало католікосам з роду Григорія Люсаворча, а після смерті останнього з них Саака Партева перейшло до рук Маміконянів. В ІХ-ХІ ст. входило до складу вірменського царства Багратидів.

До Жовтневого перевороту вірмени Харкова займалися переважно дрібною торгівлею; частина з них тримала пекарні, ресторани, кофейні та столові, мала власні магазини. Була й інтелігенція – лікарі, музиканти, вчителі. Після перевороту та згортання політики НЕПу (з 2-ї пол. 1920-х рр.) всі приватні пекарні, кав’ярні, столові, магазини були закриті, відтоді харківські вірмени працювали, переважно, продавцями, а ще більше – шевцями та різноробочими. Цікавими, точніше, показовими з точки зору психології фашизму й масових репресій є покази дружини одного з найактивніших членів Харківської вірменської громади А.М.Шахбазьяна  Г.С.Хошабекян (протокол допиту від 11 04.1956 г. в якості свідка Хошабекян Гюлі Семенівни 1897 р.н.). Її чоловік Артаваз Шахбазьян – один з небагатьох вірмен Харкова, який був членом ВКП(б), служив у Червоній Армії, до Жовтневого перевороту займався підпільною роботою. Однак, в 1938 р. його разом із багатьма іншими заарештували за звинуваченням в організації контрреволюційної діяльності в лавах вірменської націоналістичної партії «Дашнакцутюн», членом якої він взагалі не був. В квітні того ж року його розстріляли. На допиті наступного дня (протокол від 12 04.1956 р.)  Г. Хошабекян показала, що на початку 1928 р. в Харкові була заарештована за дашнакську діяльність група вірмен (бл.35 чол). Пізніше частину з них відпустили, декого вислали з Харкова без права повернення, а тих, хто був перськопідданим, після звільнення вислали до Персії. За словами Хошабекян, «тоді всі говорили, що радянська влада вчинила правильно, що це були вірмени-булочники, вони жили заможно і займалися дашнакською діяльністю. Разом із заарештованими з Харкова були вислані й їхні родини. Потім, коли в 1938 р. стали масово арештовувати вірмен, всі говорили, що це неправильно, і я вмовляла чоловіка їхати до Москви і пояснити це там. Однак, він не вірив і говорив, що НКВС нікого надарма не бере, значить, він сам щось недогледів. Потім заарештували і його, і він мені сказав, якщо не повернеться за 3 дні, щоби я їхала у Москву до Єжова і пояснила, що робиться з вірменами у Харкові. Та коли заарештували молодого активного комсомольця Аветисьяна Оніка з-за прохання щодо батька, я побоялася». Те, що вірмени схвально оцінили дії влади в 1928 р. є показовим, адже засудженими були заможні вірмени. Політика НЕПу ще діяла до останньої третини 1920-х років, тож у Харкові чимало вірмен були власниками пекарень, магазинів, ресторанів і навіть кінотеатру (М. Тарвердов). Та перші серйозні спроби закручування гайок вже робилися. Причому, все це відбувалося паралельно з відповідною ідеологічною обробкою суспільства, вміло розрахованою саме на обивателя, на «маленьку людину», для якої все, що вище й краще за неї – ворог. Вони заможні, а ми – ні, значить, вони погані, однак, зовнішній план складає, як завжди, «Велика Ідея» – боротьба за всезагальну справедливість (в люмпенському її розумінні) та рівність всіх (питання, «в чому» – не стоїть)  у майбутньому світлому комуністичному раю.

В контексті даної теми доцільно поставити ще одне питання: чому західні – такі демократичні, ліберальні та справедливі країни – зовсім не бачили (точніше, не хотіли бачити) того, що відбувалося в СРСР за часів Сталіна. Більше того, відомі ліберали та прогресивні письменники, зокрема, Р. Роллан, Ж.-П. Сартр, Л. Сінклєр, Л. Фейхтвагер, Б.Шоу, схвально ставилися до Радянського Союзу сталінської доби, а хвиля засуджень СРСР з приводу порушень прав людини почалася по зростаючій від часу хрущевської відлиги. Не знали, що там відбувалося? Зовсім, ні. О.  Солженіцин, виїхавши за кордон, був щиро здивований, дізнавшись, що задовго до його книги «Архіпелаг ГУЛАГ» на Заході були опубліковані десятки книжок з даними щодо репресій в СРСР, але на них чомусь не звертали уваги. Не знали про Голодомор в Україні? Знову ж таки, нічого подібного. Однак, це частково списувалося на витрати будівництва «світлого комуністичного майбутнього», а більшою мірою – просто ігнорувалося. Ситуація, подібна до ситуації з Геноцидом вірмен, коли в потрібний момент вірмени залишилися сам на сам з двома хижаками – Російською імперією та Туреччиною. На жаль, обсяг статті не дозволяє докладніше розглянути це вкрай важливе питання, тому відсилаю зацікавлених до прекрасної розвідки І.Р. Шафаревича «Дві дороги – до одного обриву».

Геноцид вірмен в Туреччині (і його продовження в СРСР, хоча жертвами тут були не лише вірмени) та Голодомор в Україні – це є ланки одного ланцюга. І там, і тут винищувалися не просто люди, а носії цілої культури, яка майже не піддавалася нівеляції та асиміляції. Багатовікова історія Вірменства показує, що, раніше чи пізніше, Імперія починає, з різним ступенем жорстокості та послідовності, переслідувати вірмен. Так було в Персії та Візантії, при Османах та Сефевідах. Думаю, що головною причиною даного явища є, власне, дивовижна властивість вірмен не розчинятися повністю в будь-якому етносі або нації, навіть панівній. Асиміляція завжди відбувається до якоїсь межі, а на певному етапі починається нове самоусвідомлення себе як вірмен, причому, цей повторний процес етно-національної самоідентифікації відбувається на високому інтелектуально-культурному рівні. Попри природні зміни, які стаються зі всіма вірменами на чужині, вони все рівно залишаються вірменами, однак, у них з’являється нова модальність – вони стають польськими, російськими, українськими, французькими, але вірменами. Саме ці вірмени дають потужний імпульс дослідженню, розвитку і популяризації вірменської культури, історії, мови, мистецтва, прикладом чого можуть бути вірмени Львова ХІХ ст., європейські мхітаристи тощо. Р. Арзуманян говорив, що його важко назвати гуманітарієм – він звик спиратися на логіку та «жорсткий» аналітичний апарат, який немає нічого спільного з емоційною сферою. Однак, якщо він бачить факт небажання Вірменства підпорядковуватися нормальним та загальноприйнятим законам, включаючи асиміляцію, він цей факт відзначає і намагається знайти йому пояснення .

Виникає питання, що спільного має феномен Вірменства, а відтак – Геноциду вірмен – з  феноменом українського селянства (і селянства в цілому) та Голодомору 1932-1933 років, також кваліфікованого як Геноцид. У спогадах Черчілля є розповідь про випадок, коли його сильно здивувала витримка Сталіна під час Сталінградської битви. Тоді Сталін йому відповів, що це ніщо в порівнянні з тим, що йому довелося пережити «в період колективізації, коли було репресовано 10 мільйонів кулаків, в переважній більшості вбитих своїми батраками» . На думку І. Шафаревича, цей великий перелом був центральним дійством у створенні сталінської командної системи: все попереднє можна розглядати як підготовку до  нього, а наступне – як наслідки. Але чому саме селянство стало об’єктом тотального винищення? Відповідь, як на мене, очевидна: селянство є природним утворенням, воно кровно пов’язане із землею, природою, їхніми ритмами, і цього не може змінити жодна ідеологія. Саме цей зв’язок із Землею не дає системі маніпулювати ним, як завгодно, будь-які ідеологічні інструменти лише линуть по поверхні, не змінюючи єства селянина. Інакше кажучи, «село було не просто економічною категорією, певним методом виробництва їстівних продуктів. Це була самодостатня цивілізація, яка органічно формувалася тисячоліттями, зі своїм економічним устроєм (і навіть кількома різними типами землеробства), своєю мораллю,  естетикою та мистецтвом. Навіть зі своєю релігією – православ’ям, яке увібрало в себе значно древніші землеробські культи» . Тому, основний шар середнього та багатого селянства можливо було лише знищити, але не виліпити під потреби радянської державної системи. Саме це і стало основною метою політики колективізації та її складової – Голодомору. Ксенія Мяло цитує промову А. Безименського на VI з’їзді Рад СРСР в березні 1931 р. щодо колгоспного будівництва, в якій він відверто-цинічно визначає «головну мішень колективізаційного удару» – «розчавити ударом фабричної п’яти… бур’янових фашистів землі» .

До ІІ світової війни питання геноциду вірмен практично не обговорювалося ані в західній, ані в російській пресі. Лише з 60-х рр. європейська спільнота згадала і про Вірменське питання, і про те, що цей злочин так і залишився безкарним.  Незважаючи на активну протидію Туреччини визнанню факту геноциду, навіть у союзній Німеччині на початку 20-х рр. ХХ ст. було опубліковано значну кількість документальних матеріалів, зокрема, з Архіву зовнішньої політики Німеччини 1914-1918 рр., які продемонстрували повну обізнаність правлячих кіл щодо «вирішення» турецьким урядом «Вірменського питання». Цікаво зазначити, що в 1921 р. в Берлині відбувся суд над С. Тейлеряном, який застрелив Талаат-пашу. Заслухавши показання свідків та експертний висновок відомого німецького вірменолога І. Лепсіуса, суд виніс виправдальний вирок.

В 1977 р. в Мюнхені вийшла монографія П. Ланне «Вірменія: перший геноцид ХХ ст.». Автор зазначив, що «геноцид мільйонів євреїв… знайшов своє справедливе покарання після війни на Нюрнберзькому процесі», а «перший геноцид нашого століття, який було зроблено над давнім християнським культурним народом… залишився безкарним: не було ані суду, ані Нюрнберзького трибуналу, навіть розслідування не було проведене жодного разу» . Зрозуміло, жодний процес або суд не поверне до життя загиблих, та коли сьогодні німецькі вищі урядовці покладають вінки до могил замучених у концтаборах людей, вони, принаймні, обіцяють, що таке більше ніколи не повториться. Суд над турецьким урядом так і не відбувся. Більше того, до сьогоднішнього дня турецька «історіографія» подає цілком викривлену історію цих подій, будь-які спроби підняти це питання на міжнародному рівні сприймаються надзвичайно агресивно, а в самій Туреччині продовжується культурний Геноцид вірмен – з лиця землі зносять вірменські храми, монастирі, цвинтарі, хачкари.

Комментирование запрещено