Колекції відеосвідоцтв геноциду ромів і вірмен у Фонді Шоа

Наталія Зіневич, Тетяна Сторожко

«Геноцид проти когось,

геноцид завжди проти всіх».

М. Гефтер

Анотація. В статті розглянуто історію створення, та культурно-освітній потенціал колекцій відеосвідоцтв геноциду ромів і вірмен у «Фонді Шоа» (USC Shoah Foundation Institute for Visual History and Education). Висвітлено характерні особливості записів відеосвідчень. Окрему простежено дискусії з приводу термінології, зокрема понять «геноцид» і «Голокост». Розглянуто освітній і культурний компонент популяризації колекційвідеосвідчень Фонду Шоа.

Ключові слова: вірмени, роми, геноциди, жертви, архів.

 

«Фонд Шоа» (USC Shoah Foundation Institute for Visual History and Education, Шоа на івриті означає «Голокост») був заснований Стівеном Спілбергом в 1994 р. на кошти, виручені від оскароносної культової стрічки «Список Шиндлера». Діяльність «Фонду Шоа» спрямована на збереження письмових свідчень, документів, інтерв’ю з жертвами геноцидів, в тому числі Голокосту. Архів налічує 52 тисячі відеоінтерв’ю, записаних 34 мовами у 56 країнах, з яких найбільша колекція – українська (понад 3,5 тисячі відеоінтерв’ю)[1].

Більшість інтерв’ю було взято саме у євреїв, які пережили Голокост (48 361), але архів також має свідчення політичних в’язнів (257), ромів та сінті (циган) (408), свідків Єгови (83), жертв політики євгеніки (13) і гомосексуалістів. Також записано свідчення тих, хто надавав допомогу і рятував життя (1115), визволяв концентраційні табори (361) і брав участь у військових судах (63). Сьогодні архів USC Shoah Foundation Institute є найбільшим історичним цифровим відеоархівом у світі.

1 січня 2006 р. Фонд історичних відеоматеріалів «Люди, які пережили Шоа» увійшов до складу факультету літератури, мистецтва й природничих наук університету Південної Каліфорнії, де він одержав назву «Інститут візуальної історії та освіти фонду Шоа університету Південної Каліфорнії». Це – найбільший у світі архів такого роду», – пише видавець “Каліфорнійського кур’єра” Арут Сасунян[2]. Нині Фонд Шоа – це одна з найбільших у світі освітніх організацій, яка займається саме розробкою освітніх матеріалів з підтримки толерантності, протидії упередженням, стереотипам, несправедливому ставленню.

Публічний доступ до всього електронного архіву візуальної історії Інституту фонду Шоа наразі існує у 24 організаціях у п’яти країнах. У цих місцях дослідники мають доступ до всіх свідчень і можуть працювати з системою комп’ютерного пошуку по каталогізованим та індексованим даним за кожним свідченням. В Європі це Центрально-Європейський університет (Будапешт), Карлів університет (Прага), Вільний університет (Берлін). Чимало інституцій у всьому світі мають доступ до архіву через передплату по Інтернет. Докладну інформацію про USC Shoah Foundation Institute можна отримати на веб-сторінці www.college.usc.edu/vhi/.

Спочатку більшість освітніх матеріалів були присвячені Голокосту. Втім, з опрацюванням відеоматеріалів щодо геноцидів ХХ ст., та розвитком мережі представництв фонду Шоа, тематика увібрала у себе більш широкий контекст, зокрема, геноцид проти і вірмен і циган (сітні і рома).

Сьогодні від розмов про унікальність Голокосту, суспільство переходить до визначення його безпрецедентності, як одного з аспектів універсальності. Винищення вірмен напередодні першої світової війни, циган під час Другої світової війни – це наслідки політики ненависті. Геноциди першої половини ХХ століття наклали важкий відбиток на подальшу долю народів, щодо яких проводилися геноцидні дії. Був втрачений генофонд багатьох націй, змінена географія їх проживання, знищені культурні надбання.

Кожен випадок геноциду має загальнолюдський і водночас завжди конкретний вимір. Як слушно зазначає А. Портнов, «пишучи про геноцид, історик не може самоусунутися від дебатів про віктимізацію і колективну провину чи спокуту, що пронизують сучасну політичну культуру»[3]. Осібна велика проблема – чутливість до стратегій заперечення чи релятивізації геноцидів і безпосередньо пов’язане з цим питання навчання історії геноцидів, спроможність нашої мови і нашої системи освіти донести жахіття газових камер, вбивства сусідів, почуття страху, депортацій так, щоб це розвивало емпатію і відповідальність, давало усвідомлення загроз, закладених у людській природі, сучасній державі та засобах масової комунікації[4].

Визначаючи ксенофобію як «хворобу невідомості, засновану на нерозумінні інших», С. Спілберг аргументує необхідність усвідомлення Голокосту та інших геноцидів, оприлюднення свідчень, «щоб п’ятдесят дві тисячі документів про Голокост, якими ми володіємо, були показані у всьому світі. З середньої школи, з шостого-восьмого класу, почнемо вчити толерантності за допомогою цих свідчень. У школах Баварії викладають толерантність, використовуючи наші матеріали, які ми поширюємо на дисках»[5].

Аналогічної позиції щодо важливості введення курсів з вивчення Голокосту в освітні програми дотримується А. Подольський, директор Українського центру вивчення історії Голокосту, який є постійним партнером Конгресу у підготовці та проведенні семінарів з міжнародного проекту ЄАЄК «Толерантність – уроки Голокосту». Проект ґрунтується на концепції систематичного вивчення історії геноцидів і етнонаціональних катастроф, включаючи найбільш страшну – Катастрофу європейських євреїв (Холокост).

Завдання проекту — дати учням шкіл інформацію про джерела, розвиток і наслідки геноцидів, що мали місце в історії, зокрема про Голокост, підвести їх до психологічного і етичного розуміння уроків Голокосту. Оскільки програма орієнтована – через вчителів – на молоде покоління, то в кінцевому підсумку вона повинна сприяти формуванню основ національної та релігійної терпимості, відповідальності та милосердя в суспільстві в цілому.

«Неосуд геноциду призводить до нових вбивств, – підкреслює А. Подольський, – сьогодні на пострадянському просторі прийшов час вивести тему Голокосту зі сфери політичної, фінансової та іншої кон’юнктури і перевести в площину високого наукового, педагогічного дослідження і осмислення.

Окреслюючи відмінності в сприйнятті проблем толерантності та історії Голокосту, він зауважує високий рівень тривоги і обурення вірменських істориків, політологів, філософів, вчителів з приводу того, що досі трагедія вірмен багатьма державами світу не кваліфікується як геноцид. Уроки з історії Другої світової війни у вірменських школах часто починаються з цитування слів А. Гітлера: «Хто сьогодні пам’ятає знищення вірмен?»[6].

* * *

Дуже довго роми залишалися жертвами «непоміченого», «другорядного» геноциду[7]. Систематичне переслідування і знищення нацистами, їх союзниками і прихильниками меншини ромів було геноцидом, оскільки спрямовувалось на тотальне «очищення» суспільства від цієї етнічної групи. Незважаючи на проведення у світі в останні десятиріччя ХХ ст. масштабних проектів з усної історії, спрямованих на фіксацію особистого досвіду періоду Третього райху та Другої світової війни, жоден з них не фокусувався на окремій категорії «особливого ставлення» нацистів – ромах. Одним з проектів, в якому записувались свідчення ромів, став проект Фонду історичних відеоматеріалів «Люди, які пережили Шоа», метою якого було записати на відеоплівку й зберегти спогади тих, хто пережив геноцид, а також спогади інших свідків і жертв нацистських переслідувань.

Інтерв’ю проводилися 1994-1999 рр. У різних країнах було зібрано 408 свідчень ромів (близько 150 інтерв’ю – у пострадянських країнах). Попри те, що певна кількість свідчень викликають критичні зауваження (для запису інтерв’ю з ромами не завжди застосовували відповідну цій групі інформантів методику, рівень підготовки інтерв’юерів не відповідав вимогам роботи з ромськими інформантами), все ж умовах катастрофічного браку історичних джерел з цієї теми «ромська частина» колекції фонду цінується на вагу золота[8].

Ці відеосвідчення дали змогу зберегти як певні історичні факти у сприйнятті конкретної особи, – так і її емоції, думки, психологічні реакції на геноцид і переслідування, мотивацію рятування та можливості виживання.

Утім, фіксувати та вивчати особистий досвід однієї з груп жертв нацистського режиму – ромської громади, яка пережила переслідування та винищення в роки Другої світової війни, почали досить пізно, коли багато безпосередніх учасників подій уже пішли з життя. Як зазначає М. Тяглий, «це було зумовлено кількома факторами. Доля малочисельної, невпливової та значною мірою маргіналізованої ромської громади упродовж тривалого часу майже не привертала уваги наукового товариства, яке довго не давало собі ради з тим, чим саме історія геноциду ромів може доповнити наше розуміння життя в умовах екстреми. Додалися й чинники суб’єктивні: через своєрідність соціального становища більшості ромів та особливості їхньої культури пам’яті – як персональної, так і колективної, – самі роми не бути достатньо наполегливими у спробах об’єктивувати набутий трагічний досвід та поділитися ним з навколишнім суспільством»[9].

У містах, так і в селах України Інститут фонду Шоа почав проводити інтерв’ю з жовтня 1996 р. Було зібрано в Україні загалом 3423 інтерв’ю[10]. Свідчення охоплюють довоєнний, воєнний і повоєнний досвід респондентів. Перед проведенням інтерв’ю інтерв’юер знайомився з біографією респондента та заповнював разом з ним попередній опитувальник, де фіксувались особисті дані: дата народження, освіта, досвід гетто та таборів, переховування, спротив, родинна інформація. Ці дані стали основою персональних карток, які доступні в онлайн-каталозі Інституту. Під час інтерв’ю мали переважати відкриті запитання, щоб розповідь була природною для респондента, не переривалася. За потреби інтерв’юери ставили уточнюючі запитання для поглиблення та продовження розповіді.

Таким чином, удавалося задокументувати історію життя з раннього дитинства до часу проведення інтерв’ю. Наприкінці інтерв’ю респонденти показували родинні фотографії та інші артефакти і представляли членів родини. На деяких фотографіях представлені родина врятованого та родина рятувальника – часто кілька поколінь. І навпаки, були респонденти, у яких не лише не збереглося фотографій, а й навіть не було членів родини, з якими можна було б сфотографуватися. Мотивацією респондентів було бажання свідчити про пережитий досвід, вшанувати пам’ять, передати родинну історію майбутнім поколінням, розповісти від імені тих, хто не зміг цього зробити. Відеосвідчення з архіву представляють особистий досвід тих, хто пережив або був свідком Голокосту та нацистських переслідувань. Всі інтерв’ю були записані на професійну відеокамеру та передані до Архіву візуальної історії фонду Шоа у Лос-Анджелесі.

Як зазначає куратор архіву Візуальної історії Фонду Шоа К. Брукс, «з огляду на кількість свідчень, важко сказати, яким є типове українське свідчення, але можна виділити певні загальні ознаки. Українські свідчення переважно охоплюють три групи свідків: євреї і роми, які зазнали нацистських переслідувань, та рятівники. Кожне інтерв’ю в середньому триває 2,5 години, респондент хронологічно згадує своє довоєнне, воєнне і повоєнне життя (розповіді про довоєнне і повоєнне життя часто тривалі і деталізовані). Мовою свідчень, які стосуються радянської України до 1939 р., є російська, українська, суржик і зрідка русинська (лише свідчення із Закарпаття). Проте свідчення з Галичини та Волині часто записані на еміграції – англійською, івритом, польською, іноді французькою або німецькою; і лише іноді російською та зрідка українською»[11]. Це можна також пояснити умовами запису інтерв’ю: наприклад, інтерв’ю записувалось у США англомовним інтерв’юером.

У контексті нашої проблематики особливо цікавими є 135 інтерв’ю, записаних з ромами в Україні. Російською мовою записано 69 інтерв’ю, 42 – українською, мовою романі – 20, на суміші цих мов – 4 інтерв’ю. На жаль, інтерв’ю, записані на романі, досі не були проіндексовані Інститутом через відсутність знавців цієї мови.

Свідчення ромів, за спостереженнями К. Брукса, дуже відрізняються від свідчень євреїв. Послідовність німецької політики щодо ромів відстежити набагато важче. Деякі респонденти описують як вони вижили під час розстрілу або були інтерновані до гетто та таборів, тоді як інші розповідають про своє більш-менш спокійне життя в окупації. Відрізняється й контекст інтерв’ю. Інтерв’юери (часто не обізнані з ромською культурою) звертали увагу на багато загальних питань з життя, культури і традиції ромів, тому й свідчення мають більш загальний характер. Іноді важко стежити за ходом подій, частково тому, що деякі респонденти в описуваний період вели кочовий спосіб життя і тому були менш точними щодо назв місцевостей і дат. Втім, інтерв’ю ромів можуть висвітлити долю численних ромських громад. Зокрема, вони стосуються таких регіонів і сюжетів: ромські громади на Закарпатті (служба в угорській армії; переслідування ромів угорцями; гетто в Берегово), в Одеській області (свідчення про ромів-мусульман; циганські колгоспи, інтерв’ю з концентраційного табору у Доманівці; гетто в Голті, гетто у Врадієвці), у Дніпропетровській області (є, зокрема, свідчення про табір П’ятихатки та про циганський колгосп), у Херсонській області (є також свідчення про циганський колгосп), а також у Донецькій, Вінницькій, Житомирській, Полтавській, Харківській, Миколаївській, Сумській, Київській, Кіровоградській областях та Криму. Також зафіксовані свідчення ромів, інтернованих до таборів на території Німеччини та Австрії.

Інтерв’ю містять важливу інформацію про перебіг подій, пов’язаних із ромами, у різних регіонах України під час окупації, критерії ставлення до різних груп ромів з боку нацистської влади, про спроби вижити та стратегії порятунку ромів, про їхні реакції на переслідування та поведінку навколишнього населення – сусідів ромів – у таких ситуаціях, про подальшу долю тих, хто пережив переслідування та винищення, про наслідки, які залишив геноцид у свідомості та поведінці ромів, та способи їхнього пам’ятання про трагедію[12].

Першим освітнім проектом, в якому було використано інтерв’ю з ромами з колекції Інституту візуальної історії та освіти, був проект «Назустріч пам’яті». Проект проводився у 2007-2009 рр. у партнерстві з Всеукраїнською асоціацією вчителів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба» і фондом В. Пінчука та у співпраці з Українським центром вивчення історії Голокосту. Метою проекту було створення мультимедійного навчально-методичного посібника та проведення семінарів-тренінгів для вчителів загальноосвітніх шкіл України.

Посібник створений за документальним фільмом С. Буковського про Голокост в Україні «Назви своє ім’я», побудованим на відеосвідченнях з архіву Інституту. Це перший посібник в Україні, в якому свідчення від першої особи використовується як педагогічна техніка. Кожний урок посібника побудований на матеріалах свідчень, які надають особистісну перспективу історичним подіям, дозволяючи вчителям доповнити традиційні способи викладання історії. У Всеукраїнській тренінговій програмі взяли участь 3200 вчителів з усіх регіонів України, безкоштовно отримали примірники посібника. Основною темою посібника є історія Голокосту в Україні, проте автори та консультанти проекту визнали за потрібне присвятити один модуль долі ромів України. Цей модуль називається «Євреї, роми… Хто наступний?»[13].

Як зазначає А. Ленчовська, куратор фонду в Україні, «Інститут візуальної історії та освіти університету Південної Каліфорнії заохочує використання свідчень сінті та ромів у дослідницьких і освітніх проектах. Вони мають висвітлювати цю трагічну сторінку історії нацистського режиму в Європі та допомагати долати нетерпимість і ксенофобію. Матеріали з архіву Інституту можна використовувати для проведення досліджень з мікроісторії. Також цікавими можуть бути проекти порівняння офіційних трактувань історичних фактів зі сприйняттям тих, хто був учасником або очевидцем тих подій. У деяких випадках інтерв’ю, записані фондом Шоа, можуть стати єдиним джерелом для вивчення певної події. Безумовно, важливим є критичний підхід до свідчень, які завжди несуть суб’єктивний погляд на події. Але часто завдяки саме такому погляду відеосвідчення можуть стати цікавим і корисним джерелом»[14].

* * *

Геноцид вірмен є першим геноцидом ХХ століття. Він був організований і здійснений в 1915 році на територіях, контрольованих владою Османської імперії. Геноцид вірмен здійснювався шляхом фізичного знищення та депортації, включаючи переміщення цивільного населення в умовах, що призводять до неминучої смерті. Мали місце в кілька стадій: роззброєння вірменських солдатів, вибіркова депортація вірмен з прикордонних районів, прийняття закону про висилку, масова депортація і вбивства вірмен.

Норман Наймарк провів розрізнення між «етнічною чисткою» та «геноцидом»: Геноцид – це зумисне вбивство частини або усієї етнічної, релігійної чи національної групи… Мета етнічної чистки – вигнати людей і часто-густо усі сліди їхнього перебування з конкретної території. Застосовуючи це розмежування на емпіричному матеріалі, Наймарк зазначає, що «лише через таку велику кількість смертей, до яких призвело прагнення молодотурків здійснити свої плани, ми можемо назвати вірменський випадок геноцидом»[15].

Факт Геноциду вірменського народу визнаний багатьма державами. Першим це в 1965 р. зробив Уругвай, приклад якого наслідували Росія, Франція, Італія, Німеччина, Голландія, Бельгія, Польща, Литва, Словаччина, Швеція, Швейцарія, Греція, Кіпр, Ліван, Канада, Венесуела, Аргентина. Геноцид вірмен визнали також Ватикан, Європейський парламент, Всесвітня рада церков[16]. 40 з 51 штату США офіційно оголосили 24 квітня Днем пам’яті жертв геноциду вірменського народу.

Туреччина традиційно відкидає звинувачення в масовому знищенні понад півтора мільйона вірмен у роки Першої світової війни і вкрай болісно реагує на критику з боку Заходу з цієї проблеми. Визнання геноциду вірмен є обов’язковою умовою для вступу Туреччини в ЄС.

Ще навесні 1981 р. Рада Музею Голокосту Сполучених Штатів, як незалежна федеральне агентство, прийняла рішення включити матеріали щодо геноциду вірмен до фондів Музею.

У квітні 2010 р. Фонд Шоа університету Південної Каліфорнії та Фонд вірменського кіно підписали угоду про оцифрування всіх інтерв’ю Джорджа Майкла Акопяна (американський режисер вірменського походження, творець фільмів про геноцид вірмен), записаних на плівку в період 1972-2005 рр. Колекцію інтерв’ю з М. Акопяном планується інтегрувати в архів Фонду до осені 2015 року[17].

Представниця Фонду вірменських фільмів Тамар Машікян зазначає: «Ми вирішили реалізувати цей проект з Фондом Шоа з урахуванням їх досвіду». Спілберг першим оголосив про програму включення свідоцтв про геноцид вірмен в архіви Шоа. У ході вечора прозвучало багато згадок про геноцид вірмен. У телефільмі, представленому увазі учасників заходу, були показані фотографії Пола Антоняна і вірменських біженців, які пережили геноцид[18].

В інституті вірменознавства університету Південної Каліфорнії 15 квітня 2015 р. пройде збір коштів в рамках заходу «Не дайте їм замовкнути». Кошти будуть використані на оцифровку 400 відеоматеріалів про Геноцид вірмен, зокрема, роботи режисера Майкла Акопяна. Близько 100 американських вірмен взяли участь у заході Фонду 7 травня 2014 р., зібравши для вірменської колекції в Шоа понад 100 тис. доларів. За словами представника Фонду вірменських фільмів Тамар Машікян, програма дозволить не тільки врятувати матеріали, але й оцифрувати їх і зробити доступним для всього світу[19].

Фонд на своєму веб-сайті www.sfi.usc.edu уже представив два анонсуючи ролика зі свідченнями переживших геноцид. Один з них – це інтерв’ю 1987 року, в якому Міхран Андонян розповідає про те, як в 1916 році його сім’я була депортована з Іспрата (Західна Туреччина) і як з 11 осіб залишилися в живих тільки троє. Він, його мати і сестра.[20] Другий ролик – інтерв’ю 1993 року з Арутюном Айвазяном, який розповідає про те, що вижив лише завдяки тому, що був залишений матір’ю в дитячому будинку. «Навіть ті, хто з нас вижив – незворотньо втратив щось дуже цінне, щось, що є невід’ємним правом кожної людини – дитинство. Ми втратили право на дитинство», – говорить у своєму інтерв’ю Айвазян.

Пережита вірменським народом трагедія позначилася на всіх сторонах життя і суспільної поведінки вірменського народу, міцно осіла в його історичній пам’яті.

Інтерв’ю включають в себе не тільки спогади про вірмен, які пережили геноцид, але й представників інших народів, що постраждали від турків-османів – греків, ассирійців і єзидів. В матеріали також долучені інтерв’ю зі свідками злочинів – християнськими місіонерами і арабськими жителями, нащадками тих, хто вижив жертв і декількома вченими. «Додавання цих інтерв’ю в архівні матеріали інституту дозволить забезпечити широкий багатомовний доступ до колекції матеріалів», – зазначив радник проекту, вірменознавець, професор історії, почесний професор каліфорнійського інституту Річард Ованісян. За словами Ованісяна, це дозволить привернути увагу широкої громадськості до однієї з самих жахливих глав людської історії.

Інтерв’ю виконані в оригінальному форматі, що відбиває стиль режисера-документаліста: кожне інтерв’ю починається із клацання хлопавки, під час запису чути зауваження режисера. «Майкл Акопян немов дав нам доступ до зворотної сторони своїх фільмів, що, схожа на щоденник, не відомий громадськості. Саме це надає цим інтерв’ю гостроту і відвертість», – зазначає координатор програми з інститутом Грег Едалян.

Майкл Акопян «розумів всю важливість збереження живих свідчень, перш ніж їхні голоси замовкнуть назавжди», – відзначає представник Фонду Вірменського кіно Карла Карапетян. «Тепер ці голоси доступні для студентів і викладачів, науковців та широкої громадськості в глобальному масштабі» [21].

Ці свідчення послужили основним джерелом інформації для фільмів Акопяна про Геноцид вірмен, серед них «Забутий Геноцид» – лауреат двох номінацій Еммі в 1976 році і «Трилогія свідків»; «Голоси з озера», «Німеччина і таємний Геноцид» і «Річка, що стала червоною».

24 квітня 2015 року, з нагоди сторіччя Геноциду вірмен, вірменські свідоцтва після перекладу, розміщення титрів і індексації разом з даними свідків Голокосту та інших геноцидів стануть доступними в 50 установах 30 країн (у тому числі – в Музеї Голокосту у США). [22] «Проект буде відкритий показом фільму, котрий проливає світло на одну із найбільш жахливих і недостатньо вивчених глав людської історії», – зазначив директор з досліджень і документації Інституту відеоісторії Карен Джангблат. [23]

Навесні 2015 р. на екранах вийде новий фільм «1915», присвячений геноциду. Сценаристи і режисери цього психологічного трилера – Карін Ованесян і Алек Мухібян. Як передає «ВірменПрес», посилаючись на офіційний сайт фільму 1915themovie.com, фільм оповідає про сумнівну ідею людини, яка вирішила повернути до життя примари забутого геноциду. «Через століття, в 2015 році мільйони вірмен згадають те, що називається Геноцидом вірмен – перший геноцид сучасної історії, за яким пішли Голокост, Руанда, Камбоджа, Судан. Фільм – нагадування про те, що трапляється, коли заперечують минуле», сказано в сайті[24].

Інститутом Фонду Шоа Університету Південної Каліфорнії створено 11 документальних фільмів, показаних у 50 країнах з субтитрами 28 іноземними мовами. Коментуючи своє ставлення до фільмів про Голокост, С. Спілберг наголошує на значенні документалістики як форми інформування. Люди оцінили телебачення за його творчий підхід до подачі фактів, за дуже потужну новинну політику, за привнесення художніх засобів у документалістику. Масові комунікації, такі як Інтернет і реаліті-шоу, дали прилив уваги до документалістики.

«Звичайно, шокувати, потрясти людей дуже важливо, як би це сумно не звучало… Я заснував фонд «Шоа» для того, щоб голоси тих, що вижили були почуті. Ці історії повинні почути діти, вони повинні дізнатися про наслідки того, що ми не зробили спробу зблизитися, зрозуміти один одного краще. Тепер треба діяти на випередження, щоб культурні та етнічні відмінності не стали яблуком розбрату», – стверджує кінорежисер.

* * *

Геноцид трактується міжнародним правом як найтяжчий злочин проти людства. Його поняття надалі залишається глибоко дискусійним, зануреним у суспільні, юридичні, геополітичні дебати. Істотним чинником цього стало болісне усвідомлення хибності й наївності погляду на геноцид як на одноразову аномалію в нормальному плині історії та злочин, що «ніколи не повториться». Більшість науковців погодилися щодо важливості активнішого міжнародного запобігання таким злочинам.

На сьогодні можна нарахувати десятки наукових визначень геноциду. Канадські соціологи Франк Чалк і Курт Йонассон, автори одного з перших університетських курсів та підручника зі студій геноциду, запропонували таку дефініцію: «Геноцид – це форма однобічного масового вбивства, за допомогою якого держава або інша владна  інституція прагне знищити групу, і при цьому визначає її та коло її членів»[25]. Як зазначає український історик А. Портнов, «сьогодні лише незначна частина університетів (серед них найбільше північноамериканських) має курси з історії геноциду»[26]. Лише зовсім нещодавно більшість науковців (але не всі) погодилися, що масові вбивства й депортації вірмен в Османській імперії початку ХХ століття були геноцидом[27]. Геноцид ромів – ще одне «незручне питання», яке часто забувається, коли мова заходить про ромів. Експерт Українського центру вивчення історії Голокосту Михайло Тяглий наголошує, що важливо інформувати громадськість про факти геноциду ромів під час нацистського панування в Європі, оскільки про свою трагедію роми почали говорити лише через 50 років[28].

Той факт, що ми живемо у світі, де історію дуже часто використовують з політичною метою, найяскравіше засвідчили дискусії навколо унікальності Голокосту, викликані, зокрема, поширенням практики вживання слова «Голокост» на позначення різних історичних подій, передусім геноцидів.

В англомовній історіографії термін «Голокост» застосовують на позначення геноциду вірмен в Османській імперії; євреїв, ромів і людей з особливими потребами під час Другої світової війни; масових убивств у Камбоджі часів режиму червоних кхмерів 1975-1979 років і тут і у 1990-ті роки в Руанді, тобто випадків, коли йшлося про тотальне винищення певної групи людей. Про наукові та позанаукові чинники, що ускладнюють такий слововжиток, пише Сибіл Мілтон, який наголошує на недостатній вивченості й надалі відчутній стереотипізації Голокосту ромів, попри «подиву гідний паралелізм нацистської політики щодо рома і сінті (циган) і євреїв»[29]. Влада Сполучених Штатів Америки продовжують стояти перед дилемою – використовувати слово «геноцид» при описі дій відносно вірмен в Османській імперії або ж врахувати попередження стратегічного союзника Туреччини, пише старший експерт з питань Кавказу Фонду Карнегі Томас де Ваал в Foreign Affairs.[30]

Нерідко маніпулятивне масове послуговування поняттям «Голокост» є прикладом як відмінності, так і взаємозалежності дискурсів науки і масової культури[31], коли поверхове художнє осмислення через стереотипізацію веде до викривлення історичної основи. Запобіжником цьому є формування більш ширшої компаративної перспективи, розширення можливостей доступу широкого загалу (в т.ч. творців документальних та історичних фільмів) до автентичних відеосвідчень очевидців і учасників трагічних подій першої половини ХХ ст.

 

Natalia Zinevych, Tetiana Storojko

The article describes the history, cultural and educational potential of video testimonies collections of Roma and Armenians genocide stored in the Shoah (USC Shoah Foundation Institute for Visual History and Education). It also deals with the characteristics of videotaped recordings. Special traced debate over terminology, including the terms genocide and Holocaust. The paper considers educational and cultural component popularize videotaped collections Shoah Foundation.

Key words: Armenians, Roma, genocide, archive.

[1] Литовченко Людмила. Реальні історії про Голокост сильніші за будь-які сценарії – Ленчовська 08.02.2013 Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org/content/article/24896834.html

[2] На юбилейном вечере фонда Стивена Спилберга Обама говорил о холокосте и “других геноцидах”. Режим доступу: http://www.nv.am/politika/35469-2014-05-17-06-00-36.

[3] Портнов А. Концепції геноциду та етнічних чисток: західні наукові дискусії і місце в них українських сюжетів // Україна модерна. 2008. число 13. — С.113.

[4] Там само. — С.113-114.

[5] Десятерик Д. Стивен Спилберг: «Холокост допустили люди» // «Искусство кино». – 2007. — №2. Режим доступу: http://kinoart.ru/archive/2007/02/n2-article7.

[6] Подольский А. Преподавание истории Холокоста на постсоветском пространстве: проблемы и перспективы. Режим доступу: http://www.judaica.kiev.ua/Analytyka/podolsk.htm.

[7] Тяглий М. „Другорядний” геноцид: пораймос як елемент в історичній пам’яті українського суспільства й інструмент конструювання ідентичності ромів . Режим доступу: http://ww2-historicalmemory.org.ua/abstrakt_u/35.html

[8] Тяглий М. Метод «усної історії» та його застосування для вирішення завдань проекту  «Геноцид ромів (циган) в добу окупації України (1941-1944): дослідження, викладання, увічнення пам’яті» Режим доступу: http://romagenocide.com.ua/metod-usnoi-istirii/

[9] Там само.

[10] Ресурси для педагогів та інформація про відеосвідчення . Режим доступу:. https://sfi.usc.edu/international /ukrainian

[11] Brooks C. Video Interviews on Ukraine in the USC Shoah Foundation Institute’s Visual History Archive // Manuscript.

 

[12] Тяглий М. Метод «усної історії» та його застосування для вирішення завдань проекту  «Геноцид ромів (циган) в добу окупації України (1941-1944): дослідження, викладання, увічнення пам’яті» Режим доступу: http://romagenocide.com.ua/metod-usnoi-istirii/

[13] Назустріч пам’яті: Навч.-методичний посіб. до фільму про Голокост в Україні «Назви своє ім’я» / Авт.-упор. О. Войтенко, М. Тяглий. – К.: Оранта, 2007. – 240 с.

[14] Ленчовська А. Відеосвідчення Інституту Фонду Шоа як джерело до вивчення та викладання історії ромів України у період 1941–1944 рр. // Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі. – 2009. – № 2 (6). – С. 114–123 (http://www.holocaust.kiev.ua/news/jurnal_nodostup/LENCHOVSKA.pdf)

[15] Naimark N. Fires of Hatred: Ethnic Cleansing in Twentieth-Century Europe. Cambridge – London, 2001. – P.84.

[16] «Фонд Шоа» Стивена Спилберга займется оцифровкой фильмов о Геноциде армян. Режим доступу: http://newsarmenia.ru/society/20120413/42643557.html.

[17] Фонд памяти жертв Холокоста представит уникальные видеосвидетельства Геноцида армян. Режим доступу: http://www.panarmenian.net/rus/news/186950/

[18] Сасунян Арут. Барак Обама услышал много упоминаний о Геноциде армян во время мероприятия Шоа. Режим доступу: http://rus.azatutyun.am/content/article/25387406.html

[19] «Фонд Шоа» Стивена Спилберга займется оцифровкой фильмов о Геноциде армян. Режим доступу: http://newsarmenia.ru/society/20120413/42643557.html.

[20] Там само.

[21] Фонд памяти жертв Холокоста представит уникальные видеосвидетельства Геноцида армян. Режим доступу: http://www.panarmenian.net/rus/news/186950/

[22] Сасунян Арут. Барак Обама услышал много упоминаний о Геноциде армян во время мероприятия Шоа. Режим доступу: http://rus.azatutyun.am/content/article/25387406.html.

[23] Фонд памяти жертв Холокоста представит уникальные видеосвидетельства Геноцида армян. Режим доступу: http://www.panarmenian.net/rus/news/186950/

[24] Фильм «1915», посвященный Геноциду, весной выйдет на экраны. Режим доступу: http://lurer.com/?p=170558&l=ru.

[25] Chalk F., Jonassohn K. The History and Sociology of Genocide: Analyses and Case Studies. New Haven, 1990. P. 23.

[26] Портнов А. Концепції геноциду та етнічних чисток: західні наукові дискусії і місце в них українських сюжетів // Україна модерна. 2008. число 13. — С.86.

[27] Gellately R., Kiernan B. The Study of Mass Murder and Genocide // The Specter of Genocide. Mass Murder in Historical Perspective. P. 4. Докл. про геноцид вірмен та історію ставлення до нього міжнародної спільноти див.: Bloxham D. The Great Game of Genocide. Imperialism, Nationalism, and the Destruction of the Ottoman Armenians. Oxford – New York, 2005.

[28] Якутенко А. Документальне кіно про історію та упередження щодо ромів. 08.04.14.  Режим доступу: http://www.khpg.org/index.php?id=1396908997

[29] Milton S. Holocaust: the Gypsies // Century of Genocide. – P. 161.  Також див.: Hancock I. Responses to the Porajmos: The Romani Holocaust // Is The Holocaust Unique? Respectives on Comparative Genocide / Ed. by A. S. Rosenbaum. Boulder, 1996. – P. 39–64; Huttenbach H. R. The Romani Porajmos: the Nazi Genocide of Europe’s Gypsies // Nationalities Papers. 1991. – Vol. 19. –  No. 3. – P. 373–394; Lutz B. D., Lutz J. M. Gypsies as Victims of the Holocaust // Holocaust and Genocide Studies. 1995. Vol. 9. No. 3.  – P. 346–359.

[30] Резня армян и политика термина «геноцид» – Томас де Ваал. Режим доступу: http://www.tert.am/ru/news/2014/12/18/gen/1539395.

[31]  Портнов А. Концепції геноциду та етнічних чисток: західні наукові дискусії і місце в них українських сюжетів // Україна модерна. 2008. число 13. — С.88.

 

Комментирование запрещено