Огляд джерел та історіографії Геноциду вірменського народу в Османській імперії 1915 р.

Ірина Преловська

 

Статтю присвячено огляду джерел, які містять інформацію про події 1915 р. Головну увагу звернуто на проблему пошуку та систематизації документальних джерел, виявлення їхнього інформаційного потенціалу, визначення їх цінності для подальших історичних досліджень Геноциду вірмен в Османській імперії.

Ключові слова: документальні джерела, періодична преса, джерелознавство, Османська імперія, Геноцид вірмен, Музей-інститут Геноциду вірмен НАН Республіки Вірменії, бібліографія, інтернет-джерела.

 

У сучасному джерелознавстві джерельна база визначається як сукупність джерел, що мають певний тип, рід, вид з різним ступенем автентичності, концентрацією інформації, інтенсивністю побутування, а також станом їх збереження[1]. Існують інші схеми класифікації джерел, запропоновані українськими науковцями, зокрема Я. С. Калакурою[2], В. І. Ульяновським[3], О. М. Богдашиною[4] та ін.

Пошук і вивчення джерел – документів і матеріалів, має велике значення у справі об’єктивного неупередженого підходу до вивчення історії геноциду вірменського народу на початку ХХ століття. Дослідження оригінальних джерел надає змогу ввести в науковий обіг нові історичні факти, які до того були або маловідомі, або свідомо замовчувались через ідеологічні та політичні причини. Запровадження таких інформацій суттєво змінює наші уявлення про хід тогочасних подій, дозволяє переглянути вже усталені засади і оцінки. Це також необхідно для створення цілісної історичної картини шляхом реконструкції подій на базі дослідження документів, взагалі всієї сукупності виявлених джерел.

Джерела з історії Геноциду вірмен розподіляються за видами, а також за походженням. Вони можуть виходити з вірменських або російських структур, а також мати іноземне походження, наприклад з Туреччини, Австро-Угорщини, Німеччини, Великобританії та ін. Але розподіл джерел залежить також від походження і позиції самих авторів, зокрема ставлення їх до проблеми Геноциду вірмен в Османській імперії.

Цікавою особливістю радянської доби є той факт, що з багатьох причин не публікувалися і не вивчалися архівні і взагалі документальні джерела щодо геноциду вірмен. Після розпаду СРСР з 1991 р. починає розвиватись справа дослідження національної трагедії, зокрема вивчення та публікація джерел та досліджень замовчуваної досі вірменської трагедії кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Вірменська діаспора в США, Канаді, Франції, Аргентині та інших країнах прагне до того, щоб різанину 1915 р. визнали геноцидом в розумінні конвенції ООН від 1948 р. Турки настільки ж рішуче протидіють цьому, не шкодуючи ні сил, ні коштів. У суперечці мова йде не тільки про те, щоб вказати винних. Оскільки злочин геноциду не має терміну давності, це дає можливість звернутися до міжнародного трибуналу, а також вимагати компенсацій. Вірменські організації цих країн закликають до того, щоб оголосити 24 квітня (дата початку депортації в 1915 р.) міжнародним Днем пам’яті жертв турецького геноциду.

До 2007 р. 22 країни визнали турецьку провину (головним чином, це західні країни, в 2005 р. – Польща). Велике значення мав візит Римського папи Івана Павла II в пострадянську республіку Вірменію у 2001 р., в ході якого були зараховані до лику святих католицькі мученики 1915 р. У 1987 р. Європейський Парламент визнав, що заперечення Туреччиною факту геноциду може бути серйозною перешкодою у приєднанні цієї держави до Євроазіатського економічного співтовариства. Ця позиція була підтверджена в 2002 р. в контексті прагнення Туреччини вступити в ЄС.

Після створення і початку діяльності по збиранню матеріалів для
Музею-інституту Геноциду вірмен НАН Республіки Вірменії розпочалася робота по накопиченню публікацій з питань дослідження геноциду. У 2013 р. в Єревані було надруковано перше число журналу «Журнал исследований Геноцида», в якому були розміщені матеріали міжнародної конференції, присвяченої 100-річної річниці різанини в Адані 1909 р., яка відбулася у квітні 2009 року в Єревані[5]. У 2014 р. з’явилося друге число цього наукового періодичного видання, де зібрано статті, що стосуються історії Геноциду, соціології, психології, права, лінгвістики, музеєзнавства.

В Україні також існує вірменська діаспора, але через тяжіння російської імперської спадщини, коли всі зв’язки могли відбуватися виключно через іноземний центр, досі мало розвинутими є горизонтальні зв’язки і контакти. Це ускладнює вивчення спільних історичних проблем, зокрема організації репресивних заходів проти всіх національностей з боку Російської імперії, згодом СРСР, а тепер сучасної Російської держави.

Історія вірменської діаспори в українських землях вже почасти вивчена[6], хоча справу з поширенням інформації про її життя та діяльність, включенності її в загальноукраїнські проблеми поставлено не досить добре[7]. Багато проблем залишаються невисвітленими і нерозробленими, зокрема пошук спільного і відмінного у справі геноцидів проти українців і вірмен у ХХ столітті, а також залучення існуючих архівних та музейних фондів до досліджень тих політичних, економічних, культурних та церковних сценаріїв сценаріїв, які було втілено всіма політичними режимами Росії щодо тих країн, які було перетворено на її “національні окраїни”.

У справі вивчення документального масиву, який на сьогодні доступний для вивчення є археографічні збірники, що представлені підбірками різноманітними документами та публікаціями з російських архівів, які стосуються вірменського питання, зокрема передумов геноциду, свідчень про перебіг подій, публікаціями в пресі та літературними творами. У 1995 р. в Єревані вийшов друком збірник документів і матеріалів «Русские источники о геноциде армян в Османской империи. 1915 – 1916 годы», який упорядкували Абраамян Г. А. та Севан-Хачатрян Т. Г., а передмову написав проф. Нерсисян М. Г.[8]

Цей збірник було анонсовано як зібрання російських офіційних джерел, в яких знайшла відображення передова російська думка, статті громадських і політичних діячів, висловлювання письменників, що і спонукало укладачів збірника почати роботу над виданням російських джерел, що стосуються геноциду вірмен[9]. Насправді офіційних документів там є дуже мало і майже всі вони представлені не повними текстами, а витягами з документів.

Це стосується виступів і публікацій членів Державної Думи Росії О. Ф. Керенського, О. І. Гучкова та М. А. Пападжанова, міністра іноземних справ С. Д. Сазонова, військових діячів Кавказького фронту, дипломатичного листування, звернень вірменського католікоса Геворка V про допомогу біженцям, уривки з публікацій в пресі – Петроградського Телеграфного Агентства, газет «Русские Ведомости» та «Кавказское Слово», журналів «Заря» та «Армянский Вестник». Іншу частину збірника склали твори російських письменників Ю. Веселовського, В. Брюсова, С. Городецького,
В. Немировича-Данченка, С. Зарова, С. Пирвердиева, Я. Барановского, В. Опочініна, В. Дуніної, О. Кулєбякіна тощо.

Інший збірник, опублікований Барсеговим Ю. Г. у 2-х томах, є більш солідним археографічним виданням[10]. До цього видання уміщено документальні матеріали щодо загальної міжнародно-правової основи відповідальності за геноцид (т. 1, док. №№ 1 – 25), форми відповідальності Оттоманської імперії (т. 1, док. №№ 26 – 213), Міжнародне визнання відповідальності Туреччині за повне знищення вірмен як національної групи (1915 – 1923 рр.) та зобов’язання світового співтовариства (т. 1, док. №№ 214 – 584), думки експертів з міжнародного права і геноциду, укладення юридичних органів, судові рішення, які стосуються відповідальності за геноцид вірмен (т. 1, док. №№ 585 – 626).

Другий том цього видання під упорядкуванням Барсегова Ю. Г. містить джерела щодо політичної історії Вірменського питання: покровителі, пособники і співучасники злочину, а також документальні зізнання, які кваліфіковані упорядником як умова реалізації відповідальності за скоєний геноцид. Завершують другий том огляд архівних джерел.

У колекції видань Музею-інституту Геноциду вірмен НАН Республіки Вірменії представлені вперше перекладеними вірменською протоколами обговорень проблеми Геноциду вірмен у різних країнах, що були причетні до тих подій на початку ХХ століття, зокрема Національних Зборів і Сенату Республіки Франція про Геноцид вірмен[11].

Інший збірник оприлюднених документів, який з’явився у 2004 р., включає повідомлення австро-угорських дипломатів в Османській імперії про Геноцид вірмен 1915 – 1918 рр. Цю збірку архівних документів упорядкував і написав передмову Артем Оганджанян, переклав з німецької Варлам Мартиросян[12]. Збірник “Австро-Угорщина і Вірменія, 1912 – 1918, збірник дипломатичних документів”, склав і представив німецькою мовою Артем Оганджанян. Він подав документи та листування дипломатичних представників Австро-Угорщини в Османській імперії про Геноцид вірмен[13].

Офіційні документи Сполучених Штатів Америки про Геноцид вірмен (збірник документів) (упорядник Ара Сарафян, переклад з англійської на вірменську мову Асмік Айрапетян) вийшли друком окремою збіркою у Єревані в 2004 р. Збірник надає можливість дослідникам та широкій громадськості ознайомитись з текстами рапортів консулів США в Османській імперії про перебіг подій, пов’язаних з Геноцидом вірмен[14].

Складений і переведений вірменською Арамаісом Балояном перший том італійських дипломатичних документів вийшов у світ в 2008 р. Зазначені документи проливають нове світло на Вірменське питання та історію Геноциду вірмен, що дає можливість більш глибоко дослідити названі питання[15].

Наступна збірка представляє документи політичного архіву Міністерства закордонних справ кайзерівської Німеччини, які містять повідомлення дипломатів Німеччини  і свідчать про Геноцид вірмен 1915 – 1918 рр.[16]. Збірник документів Йоганнеса Лепсіуса «Німеччина і Вірменія» включає записи німецьких послів, консулів, військових діячів та інших представників в Османській імперії, які представляють суть антивірменської політики турецького уряду[17].

У 2005 р. Анушаван Закарян вірменською мовою було упорядковано збірник документів і матеріалів слідчої комісії про втрати, понесених вірменським народом у роки Першої світової війни, який дає можливість скласти об’єктивне уявлення і неупереджено оцінити діяльність «Слідчої комісії втрат, понесених вірменами в Світовій війні», що діяла в Тифлісі з кінця 1918 р. до початку 1920-их рр. з оцінки та відшкодування втрат вірменського народу в роки Першої світової війни[18].

Збірник матеріалів під упорядкуванням Л. Барсегяна “Геноцид армян: государства мира, национальные парламенты и международные организации осуждают и признают”, який вийшов друком у 2005 р., містить матеріали російських, британських і османських парламентських слухань про Геноцид вірмен 1915 – 1918 рр., а також рішення і закони, прийняті національними парламентами і парламентами окремих штатів ряду країн про визнання та засудження геноциду вірмен[19].

Викликає зацікавлення видання, яке представляє доповідь гуманітарної місії, організованої засновником і головою «Американського Червоного Хреста», однієї з видатних осіб американської історії Клари Бартон про надання допомоги вірменському населенню, постраждалому від гамідовських погромів 1895 – 1896 рр. Видана вірменською мовою книга містить важливі відомості про діяльність чотирьох гуманітарних експедицій, здійснених під керівництвом Клари Бартон, докладно описуючи організацію важкої роботи з надання допомоги врятувалися від погромів вірменам[20].

До наративних джерел, які містять свідчення очевидців з кількох сторін, що були причетні до подій періоду здійснення геноциду вірмен на початку ХХ століття, відносяться мемуари та щоденникові записи діячів вірменського, турецького та закордонного походження, які відображають суб’єктивне сприйняття авторами сучасних їм подій. У Музеї-інституті Геноциду вірмен НАН Республіки Вірменії зберігаються видання наративних джерел.

У 2004 р. було оприлюднено англомовну збірку Вержине Свазлян з описом загальної картини подій і історію Геноциду вірмен (1915 – 1922). Матеріал роботи представлений за допомогою докладних і обґрунтованих свідоцтв очевидців – тих вірмен, хто пережив Геноцид[21]. Інша оприлюднена у 2011 р. в Єревані робота Вержине Свазлян включає вірменські та тюркоязичні пісні, бесіди і мемуари, які є усними свідченнями. Ці першоджерела історичного характеру авторка записала з уст очевидців Геноциду вірмен, а також зняла на відеокасету. На основі історичних та етнографічних даних, в науковому дослідженні представлені епізоди з трагічного життя західних вірмен, а також показана їх справедлива боротьба на захист своїх прав на життя[22].

У 2005 р. вірменською та російською мовами було оприлюднено щоденник доктора Карапета Хачеряна, який у вересні 1922 р. був в м. Смирні і став очевидцем насильницької депортації і різанини християнського населення Смирни[23].

Книгу спогадів матері авторки Маргарет Аджемян-Анерт – Естер Мінерачян, яка народилася в 1900 році в місті Амасія (область Себастії Західної Вірменії) про Геноцид вірмен та про їх страждання вперше було видано англійською мовою в 2007 р. в США, за що авторка отримала «Гуманітарну премію». У 2008 р. авторка удостоїлася також звання переможця Нью-Йоркського книжкового ярмарку в номінації «Кращі історичні мемуари». У 2010 р. ці мемуари очевидця Геноциду вірмен були перекладені і видані в Єревані вірменською мовою з ініціативи та сприяння Фонду вірменської допомоги[24].

У книзі спогадів Амбарцума Читчяна, який жив у селі Беррі Харберд і пережив Геноцид вірмен в Османській імперії, представлено повний страждань і боротьби шлях. Мемуари містять цінні відомості про різанину вірменського населення області Харберд. У книзі опис побуту, обрядів і звичаїв західних вірмен. Версії мемуарів на західновірменській та англійською мовами вийшли в світ в 2004 р. у видавництві «Taderon Press». Переклад і видання книги російською були спонсоровані фондом «Амбарцум Чітчян»[25].

Мемуари Саргіса Торосяна представляють епопею життя вірменина, офіцера османської армії, що пройшов через перипетії Першої світової війни, був учасником Галіполійської битви. Герой оповідання не пережив Геноциду вірмен, проте став жертвою одного з найбільших злочинів проти людства, організованого османським урядом. Дане важливе свідчення Саргіса Торосяна, якого було нагороджено турецьким урядом, також було видано в Туреччині, турецькою мовою[26].

Спогади Аршалуйс (Аврори) Мартіканян, молодої дівчини, яка пережила жахи Геноциду, вчиненого проти вірменського народу, які витримали два видання у 2013 р. англійською та російською мовами[27].

До турецьких мемуарів відноситься книга історика Ахмеда Рефіка Алтиная (1880 – 1937), який був очевидцем депортації вірмен з Ескішехіру у 1915 р. У 1918 р. він відвідав Ерзерум та Гюмрі і зібрав свої свідчення та їх аналіз в серію статей «Два комітету – два злочини», яка вийшла у світ в Стамбулі в 1919 р., а потім була опублікована окремою книгою. Останній переклад зроблений з останнього турецького видання 1994 року[28].

У виданих вірменською мовою у 2007 р. мемуарах турецького політичного діяча Хасана Амджен представлені подробиці депортації і подальшої долі вірмен у роки Першої світової війни. Під час війни Амджен був призначений Джемаль-пашею «інспектор депортованих вірмен» і особисто займався переселенням депортованих вірмен в Сирії та Лівані та за службовим обов’язком був чудово знайомий з подробицями цього процесу. Завдяки цьому мемуари Хасана Амджен набувають значення першоджерела і становлять великий інтерес з точки зору вивчення історії Геноциду вірмен[29].

До наративних джерел французького походження відноситься щоденник абата Юлія Шаперона. Французький капелан Юлій Шаперон, який у 1920 р. прибув до Кілікії, став очевидцем вірмено-турецького протистояння і записав свої враження в щоденнику. У 1920 – 1923 рр. Під час перебування у Константинополі, він заснував кілька сирітських притулків і на свої кошти допоміг тим вірменам, що врятувалися від погромів, перебратися до Європи. Книга перекладена з французького видання 1996 року[30].

Видані в 2008 р. на трьох мовах (вірменською, англійською та російською) мемуари шведського місіонера Альми Юханссон мають важливе значення для вивчення історії Геноциду вірмен. Будучи іноземним очевидцем, Юханссон неупереджено описала події 1915 р. в Муші, де вона перебувала в 1901 – 1915 рр.[31]

У 2011 р. Музей-інститут Геноциду вірмен представив у вірменському перекладі книгу швейцарського місіонера Якоба Кюнцлера «У країні крові і сліз», що має значення першоджерела, в якому описуються події в Урфі під час Першої світової війни. Автор був безпосереднім свідком описаних у книзі подій, що робить ці спогади ще більш цінними для вивчаючих історію Геноциду вірмен.

Книга “Історія посла Моргентау” є унікальним першоджерелом з історії Геноциду вірмен. У спогадах посла містяться матеріали, що підтверджують факт запланованих і цілеспрямовано здійснених злочинів турецького уряду. Моргентау представляє глибокий аналіз ситуації, підкріплюючи його відомостями з офіційних джерел[32].

Матеріали російської преси 1915 – 1917 рр., в яких було висвітлено Вірменський Геноцид, вже були досліджені і описані у статті Валерія Туняна «Армянский геноцид и русская пресса: 1915 – 1917 гг.»[33]. У цій статті здійснено підбір матеріалів періодичної преси за напрямами висвітлення причин, ходу подій та складових процесу здійснення геноциду вірмен в Османській Турецькій державі.

Огляд російської преси починається публікацією члена Державної Думи П. Аджемова у статті «Турция» в газеті «Биржевые Ведомости» за 25 травня 1915 р. з приводу того, що 24 травня 1915 р. Росія, Англія і Франція висловили протест Туреччині проти порушення норм людяності і варварського відношення до вірмен. Відповідальність за різанину вірмен було повністю покладено на младотурків. Геноцид проти вірмен було визнано як відповідна реакція турецької влади на національно-визвольну боротьбу вірмен. Таким чином країни Антанти визнали цей геноцид і підтримали його жертв[34].

В. Тунян подає також і посилання на ті публікації в російській пресі, які висвітлювали причини геноциду вірмен, зокрема статтю «Хроника» проф. М. Ковалевського в журналі «Вестник Европы» за червень 1915 р. (Том 3, кн. 66), де вірменське питання представлене як результат протистояння інтересів мусульманського Сходу і християнської Півночі. Автор публікації вказував на той факт, що під час російсько-турецьких війн ХІХ століття вірмени завжди виступали союзниками Російської імперії, яка на відміну від Німеччини і Франції виступала на захист вірмен[35].

У газеті «Кавказ» від 8 червня 1915 р. було надруковано статтю
«В Турецкой Армении», де йшлося про те, що турецької влади головним напрямом політики було оберігання вірмен від російського впливу, зокрема здійснювався курс на розріджування християнського населення тієї частини Вірменії, що знаходилася під владою турків, який розпочався після
Сан-Стефанського договору 1878 р. Початком різанини вірмен стало рішення про роззброєння вірменських солдат та їх подальше знищення. Планувалося знищення вірмен в містах Арчешс, Ванс и Шатахе.

4 серпня 1915 р. у газеті «Русские Ведомости» з’явилася стаття А.Дживелєгова «Раны Армении», де намагання самовизначення вірмен загрожувало цілісності Османської Туреччини і геноцид проти вірмен пояснювався саме загрозою втрати території Західної Вірменії: «Если суждено Турции потерять Восточную Анатолию, пусть достанутся гяурам голые горы и ущелья, с притаившимися кое-где разбойниками».

Про характерні особливості младотурецької держави, зокрема про постійні війни, грабунки та погроми, та незмінність її негативної суті також було оприлюднено у 1915 р. дві схожі публікації – це статті «Младотурецкая держава» в журналі № 6 «Русская Мысль» колишнього радника російського посольства в Константинополі А. Мандельштама та «О младотурках» в газеті «Русские Ведомости» від 7 липня оглядача цієї газети Р. Жаботинського.

В російській пресі поступово почали з’являтись свідчення очевидців геноциду проти вірмен. В. Тунян у статті наводить публікації вірменської письменниці Забель про її враження у Константинополі під час тих подій. Кореспондентська мережа за кордоном дозволили російським пунктам періодичної преси подавати інформацію про трагічні події знищення вірмен подавати на підставі зовнішніх джерел інформації.

Восени 1915 р. у Сирії з’явилися повідомлення про угоду між Стамбулом і Берліном щодо депортації вірменського населення до Месопотамії. Кореспондент газети «Биржевые Ведомости» у статті «Сирийский кошмар» від 28 вересня 1915 р. відзначив роль німецьких офіцерів та младотурків у справі здійснення геноциду вірмен, повідомивши про виселення десятків тисяч вірмен Алеппо та Кілікії до Тер-Зорської пустелі, які померли під час долання пустелі на шляху до резервації[36].

Підсумки 1915 року було підведено у публікації Мінаса Берберяна «Армянская жизнь» від 1 січня 1916 р. у газеті «Кавказское Слово», визначивши минулий рік як безпрецедентно «чорний рік» в житті вірменського народу, коли у німецько-турецькому полоні було знищено близько 850 тисяч вірмен Константинополя, провінцій Західної Вірменії та Кілікії. Близько 200 тисяч вірмен врятувались на території Росії. Визначення обсягів жахливого злочину младотурків базувалась на передвоєнній статистиці Константинопольського патріархату: у Західній Вірменії нараховувалося
1 млн. 18 тис. вірмен або 38,9% всього населення, а турків відповідно 666 тис. або 25,4 %. Загальна кількість вірмен в Османській імперії визначалась у 2 млн. 100 тис. осіб[37].

Особливий інтерес викликає опис причин, які призвели до утворення младотурками дезінформаційної концепції про нібито існуючі докази зради турецьких вірмен, яка існує й досі. 22 червня 1916 р. газета «Речь» надрукувала статтю «Турецкие признания по поводу зверств в Армении», де було вміщено зізнання ката вірмен – міністра внутрішніх справ Османської Туреччини Талаат-паши в інтерв’ю російському кореспондентові в Німеччині. Талаат-паша повідомив про те, що вірменські ідеали не вписувалися в реалії Турецької імперії і могли бути реалізовані тільки при її розпаді. Так звана «зрада» вірмен була гіпотетичною – нібито існував план повстання вірмен при можливому вторгненні турок на Кавказ і тому останні зіграли на випередження, намагаючись приховати розроблений німцями план депортації[38].

Турецька сторона в липні 1916 р. навіть випустила брошуру «Правда об армянском национальном движении и мерах правительства» з викладом офіційної позиції младотурків стосовно вірменського геноциду («Біла книга»). Згідно твердженням автора, Геноцид виправдовувався прагненням вірмен створити незалежну Вірменію в ході Світової війни. Як доказ наводився помилковий маніфест царя Миколи II до вірмен напередодні війни, фальшивий характер якого було визнано російським урядом. Ванське повстання у квітні 1915 г. поклало межу терпінню турецького уряду, який був змушений застосувати репресалії до бунтівних підданих[39].

Депортація вірмен із Західної Вірменії виправдовувалася необхідністю надання їм «надійних територій», що перебувають поза сферою іноземного втручання. Вірменам, що проживали у віддалених місцевостях, обіцяли для проживання «надійні місця», згідно «Білій книзі», забезпечувалися честь, гідність та майно, але вказувалося і наявність зловживань.

Поява «Білої книги» викликала відсіч в російській пресі. Аналіз тверджень турецької пропаганди подав автор під псевдонімом «Біженець» в журналі «Армянский Вестник» № 28 за 1916 р. у статті «Будущее Турецкой Армении». Талаат-паша був представлений дволиким Янусом. Зразком загравання ката з жертвою наводилася урочиста промова міністра від 12 жовтня 1913 р. у вірменській кафедральній церкві в Константинополі під час святкування 1500-річчя з дня створення вірменського алфавіту.

Було опубліковано інтерв’ю американського посла в Туреччині Генрі Моргентау, дане кореспонденту газети «Дейлі-Ньюс», де він заявив про складання виконання дипломатичних обов’язків, зокрема через «побиття» вірмен. Спростовувалася головна теза младотурків про сепаратизм: «Вірмени жили цілком спокійно і мирно в дружбі і близьких відносинах з турецьким суспільством, коли раптово були захоплені і відправлені на заслання. Це вразило мене до глибини душі».

У серпні 1916 р. в журналі «Армянский Вестник» № 29 за 1916 р. була передрукована стаття «Немизида и Армения» з газети «Тімес», яка розглядає геноцид як запрограмоване і системне вбивство вірмен. У статті відзначалася мета младотурків – здійснити політику «пантюркізму» за планом німецького орієнталіста Пауля Рорбаха. Німецько-турецький план передбачав виселення вірмен з Анатолії. На прикладі загибелі вірменської громади Трапезунда наводилися випадки активної участі німецьких офіцерів у цих трагічних подіях[40].

Значною подією став вихід англійської «Синьої книги» за 1915 рік, що має назву «Поводження з вірменами в Оттоманській імперії 1915 – 1916». Інформацію про «Синю книгу» з вірменського питання оприлюднив лондонський кореспондент газети «Русские Ведомости» Дионео, що викликала появу інших публікацій в російській пресі за січень 1917 – 1918 рр. Видання «Синьої книги» здійснив лорд Брайс у співпраці з істориком Арнольдом Тойнбі. Вона складалася з 700 сторінок і вміщувала 150 документів та показань свідків. Поплічниками Османської Туреччини в геноциді вірмен були представлені Німеччина і Австро-Угорщина. Опубліковані документи поділялися на 20 груп, охоплюючи описи виселення і знищення вірмен Європейської та Азіатської Туреччини. Наприкінці праці було вміщено статтю «Огляд вірменської історії» до 1915 р. включно з шістьма додатками.

«Синя книга» спростовувала три тези младотурків про «зраду» вірмен. Перша теза свідчила про повстання вірмен після переходу російської армії турецького кордону, що і потягло за собою розпорядження про їх депортацію. Звинувачення будувалося на факті Ванського повстання. Воно визнано необґрунтованим, оскільки у Вані вірмени організували самооборону лише після нападу турків. Друга теза свідчила про вірменську змову для повалення турецького уряду, коли всі військові сили перебували на фронтах – у «Синій книзі» показано надуманість цієї точки зору. Третя теза пов’язувала трагедію вірменського народу з діяльністю вірменських дружинників російської армії. Обидві частини вірменського народу як у Росії, так і в Туреччині, на думку А. Тойнбі, проявили лояльність до місцевої влади, виконуючи громадянський обов’язок у лавах російської і турецької армій. Спростування трьох тез, що становлять стрижень турецької пропаганди, мало важливе значення[41].

Серед опублікованих А.Тойнбі документів цінною була публікація в «Синій книзі» відозви турецького уряду навесні 1915 р. про виселення вірмен. У ній вимагалося виконання п’яти вимог: здійснення депортації в супроводі жандармів; передача майна і земель вірмен в державну власність; гарантія переселенцям безпеки проїзду; обіцянку покарати вірмен за протидію волі влади; загроза кари мусульманам за надання притулку вірменам. Загальна чисельність вірмен Туреччини, згідно «Синій книзі», визначалася приблизно у 2 млн. осіб, з яких половина очевидно загинула. І звичайно ж, головна провина за Геноцид вірмен 1915 р. в цій книзі покладалася на младотурецьких правителів у Константинополі[42].

Заняття російськими частинами м. Ерзінджана в липні 1916 р. поставило на порядок денний проблему подальшої долі звільненої Західної Вірменії. 18 серпня 1916 р. редактор газети «Кавказское Слово» Ю. Семенов у статті
«К судьбам Турецкой Армении» торкнувся сподівань самих вірмен і політичних реалій. Обґрунтовано наявність двох точок зору. Перша виступала за приєднання Західної Вірменії до Росії і «досягнення згодом» вірменської автономії. Носієм цього підходу представлявся лідер партії кадетів П. Мілюков. Друга точка зору захищала ідею автономії Турецької Вірменії. Більшість вірменських діячів характеризувалися «автономістами», і лише невелика меншість відкидала цей підхід через геноцид. Сам Ю. Семенов висловився за вирішення долі Турецької Вірменії на міжнародному конгресі, де Росія створила б з неї «автономний буфер» з суміжними країнами. Він вважав, що Перша Світова війна поставила турецьких вірмен перед вибором орієнтації – Німеччина чи Росія. Перевага надається російської орієнтації: «Вірмени вибрали другий шлях – шлях до звільнення через криваві випробування»[43].

Виникла галаслива дискусія. Великодержавний підхід висловила стаття «Будущее Турецкой Армении», підписана анонімом «Магистрант». Лейтмотивом статті була характеристика турецьких вірмен, як народу-вигнанця, представленого біженцями в Закавказзі, Месопотамії та Сирії, який веде боротьбу за шматок хліба і втратив національного вогнище. Передбачалося, що навіть після повернення тих турецьких вірмен, що уникли знищення, разом з тими, хто раніше емігрував в інші країни, вони не змогли б створити державність через наявність численного мусульманського елемента – турків і курдів в Західній Вірменії. Загальний висновок шовіністичної російської концепції був однозначний: «Вірменська автономія – утопія». Турецьким вірменам пропонувалося культурне самоврядування в складі Російської держави[44].

Протилежну точку зору представляв проект «Вірменія від моря до моря» А. Джівелегова та відомого діяча Ф. Керенського. Больовою точкою полеміки аннексіоністів і автономістів було становище біженців. В межах Закавказзя їх накопичилося 220 тисяч осіб. У березні-червні 1916 р. до Ванського району повернулося 18 тис., до Алашкертського та Мелязгертського районів – 8 тис., а в Баязет-Діадинський – 15 тис. До цих районів повернулися насамперед чоловіки, які прагнули підготувати умови для повернення своїх родин.

Критичне сприйняття позиції «Магистранта» спонукало офіціоз газети «Кавказ» виступити з «Обьяснениями», спрямованими на приборкання пристрастей – були надруковані матеріали Обзор печати (23 серпня), Из армянской жизни (24 серпня), Россия в Малой Азии (26, 27 та 28 серпня).

21 вересня 1916 р. популярна газета «Русское Слово» помістила статтю «Мечты армян и разговоры на фронте». Після пережитого геноциду Турецька Вірменія представлялася країною малопривабливою для економічного освоєння і потребувала мільйонів карбованців для розвитку інфраструктури. Кліматичні умови Західній Вірменії визнавалися малопривабливими для російського селянина. У публікаціях просувалася ідея автономії як доцільна форма задоволення сподівань вірмен. Патроном автономної Вірменії було представлено Росію: «Россия для автономной Армении будет государством-покровителем, государством-другом»[45].

Характер газетних дебатів став загрожувати політичними ускладненнями як для суспільної свідомості, так і для правлячих верхів. Секретне розслідування з боку влади витоків полеміки дозволило встановити особу «Магистранта». Ним виявився помічник секретаря Державної Ради дійсний статський радник Георгин Євангулов. 26 вересня 1916 р. надійшло розпорядження уряду Росії про заборону військової цензури намісника Кавказу друкувати статті про «майбутнє Турецької Вірменії»[46].

На початку 1917 р стало відчуватися наближення миру в Європі. На порядок денний постало питання покарання організаторів Першої Світової війни. 18 лютого 1917 р. газета «Русские Ведомости» надрукувала статтю Є. Лазарєва «Воюющая Турция». У ній було піднято питання про відповідальність младотурків за розправу над вірменами. Організаторами геноциду визнавалися турецькі диктатори в Константинополі – Енвер, Талаат, Бедрі-бей і Халіл-бей. Констатувалося, що знищення і виселення вірмен обернулося економічною кризою в Туреччині, зумовивши низький урожай 1915 р. і спад виробництва. Відзначалися випадки продовження знищення уцілілих вірмен у 1916 р.

У статті Є. Лазарєва відзначалися випадки продовження знищення уцілілих вірмен в 1916 р, особливо тих, кого примусово перевезли на споруду Багдадської залізниці і прориття тунелів під керівництвом німців. Говорилося, з посиланням на підрахунки американських місіонерів, що до місць депортації живими діставалося лише 10–20% виселенців – мізер із загальної чисельності виселенців, яких нараховувалося 1 млн. осіб. На основі американських джерел представлялися страждання вірмен в пустелі Тер-Зор.

Доля Західної Вірменії стала висвітлюватися виключно в офіційних повідомленнях, виступах політичних діячів, свідків «вірменських жахів» і службовців генерал-коміссаріатства Турецької Вірменії. 9 червня 1917 р. лідер партії більшовиків В. І. Ленін на з’їзді Рад виступив з промовою про війну. Було засуджено імперіалістичний характер війни і проголошена революційну боротьбу за владу. Висунута теза про «очищення» Турецької Вірменії від російських частин. У своїй промові військового і морського міністра Тимчасового уряду Керенського висунуто протилежну точку зору з урахуванням геноциду: «Нам Вірменію очистити не можна, бо від Вірменії тоді нічого не останеться, вона загине під ножами турків і курдів». Лідер меншовиків Г. В. Плеханов виступав за вирішення долі Турецької Вірменії на повоєнній міжнародній конференції[47].

Журнал «Вестник Европы» у номері № 7–8 за липень-серпень 1917 р. помістив замітку сучасника «Кавказ и Армения». Турецьке рішення вірменського питання пов’язувалося з програмою великого візира Сеїд-паші, після Берлінського конгресу 1878 р., яке мало на меті перетворити Вірменію в географічне поняття – програма, яку здійснили младотурки. Повернулися до рідних домівок вірмени переживали митарства і злидні. У замітці наводилися вражаючі факти. З колишнього населення Західної Вірменії залишилося
20–25%. У рідних місцях проживало: Басенський район – 15 тис.,
Ерзерум – 45 тис. І в селах – 15 тис., Ерзіджанський район – 50 тис., Тобто в рідні місця повернулося лише 125 тис. біженців.

Поява книги Анрі Барви «В стране ужасов. Мученица Армения» дозволило вірменським діячам М. Варандяну і А. Агароняну у публікації в газеті «Русское Слово» від 26 серпня 1917 р. закликати російську громадськість підняти свій голос протесту проти продовження Геноциду вірмен в Туреччині. Заклик не враховував початку смутного часу в Росії.

У публікації Валерія Туняна подано висновки автора: матеріали російської преси за 1915 – 1917 рр. є цінним джерелом про Геноцид вірмен у Туреччині. Російська преса спочатку представляла геноцид конфесійним конфліктом між турками та вірменами, а потім стала його характеризувати державною програмою знищення вірмен з політичних причин. У публікаціях російської преси виділяються ряд характерних тем, зокрема – теми формування громадської думки, відповідальності младотурецького керівництва, спростування тези про «зраду» вірменів, показу механізмів знищення, долі біженців із Західної Вірменії[48].

Іще одним автором, який розглянув матеріали преси як джерело до вивчення Геноциду вірмен, є автор книги “Освещение Геноцида армян на первых страницах мировой прессы”, яка вийшла друком англійською та російською мовами. У цій ілюстрованій книзі узагальнено унікальні матеріали з іноземної преси XIX – XX ст. Колекція представляє реальну картину турецьких злочинів проти людства і цивілізації, які завжди були в центрі уваги світової преси. Книга включає англійські, французькі, американські, італійські, російські, австрійські, чеські, німецькі та норвезькі матеріали[49].

Історіографія вивчення проблеми геноциду вірмен виглядає доволі незвично, оскільки до початку радянської доби виходили друком щойно згадані пресові матеріали, а також за межами СРСР виходили друком дослідження та мемуари. На сьогодні в Єревані у Музеї-інституті Геноциду вірмен накопичено досить великий обсяг різноманітних публікацій. Перша із згаданих в переліку видань була надрукована у 1996 р. і містить перевидання віршів російських поетів кінця ХІХ – початку ХХ століть: “Не убий! Геноцид армян и русская поэзия 1895 – 1918 гг.”[50].

З 1998 р. починається процес розвитку наукових досліджень і публікації джерел. Узагальнений огляд історіографії з проблеми дослідження вірменською мовою авторства Мгера Карапетяна вийшов друком у 2005 р. у Єревані. У книзі представлені видання з історичним та дослідницьким аналізом про Геноцид вірмен: збірники документів, мемуари, наукові дослідження, історіографічні та бібліографічні праці, переклади робіт закордонних авторів, а також література, присвячена міжнародному визнанню і засудженню Геноциду вірмен в Османській імперії[51].

Окремо слід відзначити доробок Валерія Туняна, який випустив одну з перших монографій з проблеми дослідження геноциду, зокрема російсько-вірменським взаєминам, починаючи з приєднання Вірменії до Росії до початку ХХ століття. Вірменське питання висвітлюється в контексті очікувань вірменських національних діячів, підписаних Росією міжнародних договорів і позиції Великих держав. Вірменську політику російського самодержавства у цій монографії висвітлено в контексті геополітичного протистояння на Близькому Сході. Особлива увага приділяється російсько-турецьким і російсько-перським взаєминам, висвітлюється російсько-англійське суперництво в Малій Азії. Російсько-вірменські відносини розглядаються як союзницькі, які сприяли поступальному прогресу вірменського народу[52].

Предметом дослідження наступної книги В. Туняна (2004 р.) стала позиція комітету правлячої турецької партії «Єднання і прогрес» щодо вірменського питання, зв’язок комітету з вірменськими політичними організаціями – Національною Радою, Патріархатом Константинополя і політичними партіями. Автор дослідив питання вірмено-турецьких взаємин, починаючи з приходу младотурків до влади і до усунення їх від влади[53].

У 1999 р. в Єревані вийшла друком публікація Арсена Авакяна, присвячена процесу прийняття рішень депортації та винищення вірмен младотурецьким рухом, а також їх здійсненню з допомогою Спеціальної організації. Дослідження засноване на архівних матеріалах, таких, як рішення Османської парламенту від 1915 р. про депортацію вірмен, слухань того ж парламенту у 1918 р. про незаконність даного рішення, вказівки младотурецької лідерів про депортацію і винищуванні вірмен тощо[54].

У 2003 р. в Єревані побачили світ дві монографії, які висвітлюють проблеми вірменсько-російських зв’язків. У книзі Армена Марукяна предметом дослідження є політика Росії щодо Вірменського питання в роки Російської імперії, Тимчасового уряду і Радянського режиму після 1917 р. Досліджено зовнішньополітичну динаміку трьох режимів навколо вірменського питання, а також політика російської влади по відношенню до населення Західної Вірменії, яке власне і найбільше постраждало від репресивних дій турецького уряду[55].

У монографії Роберта Багдасаряна висвітлюється культурно-патріотична і видавнича діяльність вірменської інтелігенції Росії – Г. Джанішева, А. Джівелегова, Г. Чалхушяна, М. Пападжанова, Я. Завріева і К. Мікаєлян у роки Геноциду вірмен, починаючи з 1890-их до 1920-их рр. Книгу видано друком у 2003 р. Вона містить нариси про вірмено-російські історико-культурні взаємини кінця ХІХ – початку ХХ століть[56].

Предметом дослідження Тиграна Саруханяна у його монографії стала офіційна позиція Великобританії в роки Геноциду вірмен і слухання в британському парламенті про Геноцид вірмен[57].

Діяльності провірменських організацій, а також окремих добродіїв у Великобританії впродовж 1914 – 1923 рр., які організували допомогу вірменським біженцям і захистили законні вимоги вірменського народу в британських суспільно-політичних колах присвячено дослідження Беніяміна Погосяна, яке було надруковано в Єревані у 2005 р.[58]

У виданій у 2008 р. англійською мовою книзі Рубена Пол Адаляна коротко представлені Вірменське питання і історія Геноциду вірмен, механізми здійснення Геноциду вірмен і його наслідки, реакція міжнародної спільноти. Представлені також теоретичні питання геноциду, зокрема, юридичні і політичні[59].

У іншому виданні, здійсненому французькою мовою у 2008 р. – книзі Клода Мутафяна – представлені вірменське питання та історія Геноциду вірмен з їх важливими етапами, зокрема гамідовськими погромами, різаниною 1909 р. в Адані, Геноцид вірмен 1915 – 1923 рр. та їх наслідки[60].

Монографію Мелине Анумян присвячено вивченню судових справ, порушених в Надзвичайних військових інстанціях Османської імперії впродовж 1919 – 1921 рр. за звинуваченням у депортації та різанині вірмен і судових процесів над младотурками в Судах незалежності Турецької Республіки в 1926 р.[61]

Статусу вимушених вірменських переселенців до Сирії присвячено дослідження Наріне Маргарян. Авторка розглядає питання, що стосуються вірменських вимушених переселенців, які знайшли притулок в Сирії після Геноциду вірмен, а також обговорює позицію і ставлення арабського населення Сирії до них. У книзі представлена позиція місцевих арабських правителів і вождів племен по відношенню до вірменським переселенцям[62].

До перевидань, які і досі не втратили свого інформаційного потенціалу, відноситься англомовна монографія Ферімана Дакета, яка вперше була опублікована в 1913 р. в Лондоні, являє описи організованих і здійснених турецькою владою вірменських погроми у Кілікії та Адані[63]. Так само до перевидань відноситься перевидання Музеєм-інститутом Геноциду вірмен НАН РВ рідкісної монографії Жоржа Брезоля французькою мовою
«Тут пройшли турки». Книга вперше була видана в Парижі у 1911 р. Монографія є другим випуском з ряду «Кілікійська серія видань», спонсорується виконавчим директором ВіваСел-МТС Ральфом Йірікяном. Видання є цінним джерелом про погроми вірменів у квітні 1909 р. в Адані, бо містить унікальні документи, свідчення і фотографії, що відносяться до погромів в Адані 1909 р.

До перевидань відноситься оприлюднена у 2011 р. в Єревані вірменською мовою книга А. Адосидеса «Армяне и младотурки: Погромы Киликии», яка вперше була опублікована в Парижі в 1910 р. При її написанні автор спирався на відомості американських, англійських, французьких дипломатів і місіонерів. Адосідес детально описує погроми вірменів в Кілікії, а також в Алеппо і аналізує їх причини. Вбивство кілька сотень греків і ассірійців під час знищення вірмен Кілікії автор відносить до збігу випадковостей, відзначаючи, що вказівка про погроми в Адані та прилеглих районах стосувалося виключно вірмен.

У виданій у 2008 році книзі викладача університету Каліфорнії Рубіни Пірумян досліджуються питання ідентичності тих вірмен, що живуть в Туреччині після Геноциду вірмен, представлені у творах турецьких письменників. Особливий інтерес представляють історії тих турків, предки яких були вірменами[64].

Порівняльному аналізові механізмів і процесів Геноциду вірмен і єврейського Голокосту, проведенню паралелей між причинами обох геноцидів присвячено дослідження Тиграна Матосяна “Геноцид армян и еврейский Холокост: сравнительный опыт”, яку було оприлюднено у 2005 р.[65] Інша монографія присвячена вивченню становища грецького населення в Османській імперії, а також Геноциду греків у 1914 – 1923 рр. У книзі Геворга Варданяна проведено порівняння між причинами та механізмами виконання геноциду вірмен і греків[66].

Окремою проблемою для дослідження є заперечення геноциду вірмен з боку турецьких діячів. Цій проблемі присвячено монографію Арама Ананяна, яка вийшла друком у 2005 р. вірменською мовою. Монографія присвячена праці Турецького історичного товариства «Вірмени: заслання і переселення» і висвітлює одну з особливостей турецької політики заперечення Геноциду вірмен – антинауковий підхід офіційної історіографії Анкари до питання про чисельність вірменського населення Османської імперії[67]. Цій же проблематиці присвячено книгу вірменського літературного, громадського-політичного діяча Тиграна Ованнісяна, яка є однією з перших робіт проти турецьких фальсифікаторів Геноциду вірмен в Османській імперії[68].

У іншому виданні представлено історію вбивства двох турецьких дипломатів в 1973 р. в Каліфорнії Гургеном Янікяном, чиї батьки пережили Геноцид. Автор книги кваліфікує дане вбивство як боротьбу проти турецького заперечення Геноциду вірмен[69].

Окрім Туреччини, яка категорично відкидає всі звинувачення у здійсненні репресивних заходів проти вірмен в Османській імперії, таку ж позицію демонструє Азербайджан. Зокрема у тексті історичного указу Президента Азербайджанської Республіки Гейдара Алієва «Про геноцид азербайджанців» від 26 березня 1998 р. говориться, що «Натхненні химерою створення “Великої Вірменії” вірменські загарбники в 1905 – 1907 рр. здійснили проти азербайджанців відкриті широкомасштабні криваві акції. Розпочаті в Баку звірства вірмен охопили Азербайджан та азербайджанські селища на території нинішньої Вірменії» і взагалі вигаданий «вірменський геноцид» 1915 р. – це велика гра Російської імперії і вірмен-дашнаків[70].

В сучасній дискусії з приводу правдивості свідчень щодо Геноциду вірмен в Османській імперії, яка розгорнулась в інтернет-мережах, наводяться доволі цікаві аргументи з боку тих, хто заперечує сам факт геноциду і вважає вірмен винуватцями трагедії. Зокрема у вже згаданій інтернет-публікації йдеться про стратегію і тактику Російської імперії і Заходу, яка на диво схожа з сучасними подіями, про переселення частини вірмен на російську територію у 1915 р.

Амір Ейваз пише у своєму блозі: “Що є правдою, так це існування особливого «вірменського питання», яке було підняте урядами європейських держав ще наприкінці XVIII століття (воно було частиною т. зв. «східного питання»). «Вірменське питання» було по суті справи частиною плану зі знищення Османської Туреччини та розділу її територій. З початком Першої світової війни Росія почала будувати плани по захопленню Османських територій. У цьому Росія бачила допомогу в особі вірмен. Бачачи, що похитнулася міць Османської імперії, вірменський Католікос звернувся з відозвою до Миколи II, щоб той «врятував» вірменський народ від «гніту турків». Микола пообіцяв йому це – це був підходящий момент, щоб руками вірмен приєднати до Російської імперії провінції Східній Туреччині і навіть всю Анатолію. Російські війська вторглися на територію Османської халіфату і продовжували йти вглиб Туреччини. Місцеве вірменське населення, піддані Османської імперії, дізнавшись про успіхи росіян, підняли заколот проти свого законного уряду”[71]. У своїй публікації автор вимагає відкрити всі архіви з цієї проблеми для остаточного з’ясування проблеми.

Отже, підводячи деякі підсумки проведеного дослідження, слід зазначити наступне. За період після розпаду СРСР у 1991 р. колишні радянські республіки, що входили до його складу, поступово змогли розвинути власну базу досліджень документальних джерел з найбільш актуальних проблем, які в радянський період замовчувались з ідеологічних причин і небажанні радянського керівництва піднімати обговорення національного питання для кожної з республік як небезпечного для встановленого КПРС розуміння внутрішнього устрою Радянського Союзу.

Утворений в Єревані Музей-інститут Геноциду вірмен Національної академії наук Республіки Вірменії за короткий час спромігся розшукати, здійснити археографічне опрацювання та видати друком величезну кількість документальних джерел та матеріалів, які висвітлюють процеси різноманітних репресій проти вірмен, що призвели до величезних і трагічних жертв з кінця ХІХ – початку ХХ століть. В останні роки Музей-інститут почав випускати спеціальний науковий часопис, на сторінках якого публікуються дослідження з усіх аспектів вивчення геноциду.

Завдяки інтенсивній пошуковій та видавничій діяльності утворилася велика джерельна репрезентативна база для вивчення різноманітних аспектів здійснення гонінь проти вірмен та Вірменської Церкви, які переросли в справжній Геноцид в роки Першої Світової війни, зокрема у 1915 – 1916 рр. Джерела представлені дипломатичними протоколами та листуванням, наративними пам’ятками, матеріалами преси тощо. Ці всі зусилля призвели до того, що все більше країн та міжнародних організацій офіційно визнають Геноцид вірмен злочином проти людяності.

Але попри велику дослідницьку та видавничу роботу слід зазначити, що основний масив найголовніших актових джерел представлений виключно через російські архіви і в контексті російського політичного курсу. Навіть у тих археографічних збірниках, які було видано вірменськими дослідниками, але на російських архівних матеріалах, сам принцип підбору документів і загальна концепція формування зібрання документів повністю знаходиться в контексті російського імперського підходу, сформульованого в період Російської імперії. Суть цього підходу вичерпується тезою про те, що Вірменія може мати тільки автономний статус в складі Російської держави. Російськими ідеологами це представлялося і представляється досі як велике досягнення і єдино можливий варіант міждержавних стосунків.

Тому актуальним залишається питання про доступ до архівних колекцій Вірменії та Туреччини – головних учасників тих подій. Оприлюднення не наративних, а саме актових джерел обох країн, за умови позбавлення російського впливу і втручання, може сприяти зменшенню протистояння. Репресії і геноцид розпочалися саме тоді, коли Російська імперія в другій половині ХІХ століття почала активно просувати концепцію руйнування Османської імперії і завоювання Константинополя. Публікація джерел може сприяти початку міждержавного і міжнаціонального діалогу з метою з’ясування причин давнього протистояння і встановлення миру.

 

Iryna Prelovska

 

This article is an overview of sources that contain information about the events of 1915. The main attention is paid to the problem of finding and systematization of documentary sources, identifying their information potential, determine their value for future historical research Genocide of Armenians in the Ottoman Empire.

 

Tags: documentary sources, periodicals, source, Ottoman Empire, the Armenian Genocide Museum-Institute of Armenian Genocide National Academy of Sciences of the Republic of Armenia, bibliography, Internet sources.

[1] Ковальський М.П. Актуальні проблеми джерелознавства історії України ХУІ-ХУІІ ст. // Український археографічний щорічник. – Вип. 1 / гол. Редкол. П.С. Сохань та ін. – К. : Наук. думка, 1992. – С. 262.

[2] Калакура Я. С. Особливості джерелознавчої критики архівно-слідчих документів / Ярослав Степанович Калакура // Архівно-слідчі справи репресованих: науково-методичні аспекти використання: Зб. наук. праць / Ред. кол. Р. Я. Пиріг (голова) та ін. – К., 1998. – С. 19 – 23; його ж. Джерелознавство / Ярослав Степанович Калакура // Українська архівна енциклопедія. Д – М. Робочий зошит. – К. : Держкомархів України, 2006. – С. 105 – 106; його ж. Українська історіографія: Курс лекцій / Ярослав Степанович Калакура. – К. : Генеза, 2012. – 512 с. та ін.

[3] Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні. Навч. посібник: У 3-х кн. Кн. 1. Середина XV – кінець XVІ століття. – К.: Либідь, 1994. – С. 8-14.

[4] Богдашина О. М. Джерелознавство історії України: питання теорії, методики, історії: Навчально-методичний посібник. – 3 вид., доп. та переробл. / Олена Богдашина. – Харків : «Видавництво Сага», 2008. – 214 с.

[5] Журнал по геноцидологии – Ереван, НАН РА Музей-институт Геноцида армян, 2014. – 160 с. (на армянском языке)

[6] Див. наприклад науковий доробок к.ф.н. Ірини Гаюк щодо вірмен в Україні: Гаюк І. Я. Проблеми етнічної самоідентифікації народів в умовах діаспори // Матеріали регіональної конференції: Роль етнічних спільнот Донеччини в розбудові української державності. – Донецьк., 15–16 грудня 2006 р. – С. 28 – 38; її ж. Вірменська Церква і вірмени Львова наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст. //Львів (1256 – 2006): церква і суспільство. – Львів: Логос, 2006. – С. 50–53; її ж. Особенности формирования армянских колоний Юго-Востока Украины // Армяне Юго-Востока Украины и Восточной Европы (Историко-культурное развитие армян Украины XV – XX вв.). – Донецьк, 2009 р. – С. 25–36; її ж. Історія вірменської культури в Україні в духовних та матеріальних пам’ятках (досвід першого комплексного дослідження музейних колекцій України) // Вiрмено-українські історичні зв’язки: Матеріали міжнародної наукової конференції (Львів, 28–31 травня 2008) / ред. Кеворк Бардакчян, Франк Сисин, Андрій Ясіновський. – Львів, 2011. – 146 с., 27 іл. – C. 64-79; її ж. Ілюстрована енциклопедія вірменської культури в Україні. З каталогізованим переліком пам’яток вірменської культури в музеях та заповідниках: У 2 т. – Львів: Афіша, 2012. – Т. І. – 992 с., Т.ІІ – 428 с.; її ж. Українське вірменознавство: історія та сучасний стан (до 85-річчя від дня народження проф. Ярослава Дашкевича // Зб. м-лів міжнар. наук. конф. «Українське джерелознав­ство та спеціальні історичні дисципліни на початку ХХІ ст.: до 85-ліття проф. Ярослава Дашкевича» (Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України), 13–14 грудня 2011 р. – Львів, 2013. – С. 292–300 та ін.

[7] Див. напр. відзив щодо стану вірменських пам’яток в Кам’янці-Подільському: КАЗАРЯН Асмік. Кам’янець-Подільський // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті – Analitika.at.ua, 21 листопада 2009 р. (рос.) © РІСУ – Релігійно-інформаційна служба України, 2001 – 2015.

[8] Русские источники о геноциде армян в Османской империи. 1915 – 1916 годы. Документы и материалы / составители Г. А. Абраамян, Т. Г. Севан-Хачатрян. Ереван: «Арересум» –АНИ, 1995. – 270 с. // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті – http://www.genocide.ru/lib/abrahamyan/list.htm

[9] Русские источники о геноциде армян в Османской империи. 1915-1916 годы. Документы и материалы / составители Г. А. Абраамян, Т. Г. Севан-Хачатрян. Ереван: «Арересум»-АНИ, 1995. – 270 с. // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті – http://www.genocide.ru/lib/abrahamyan/list.htm

[10] Барсегов Ю. Г. Геноцид армян. Ответственность Турции и обязательства мирового сообщества. Сборник: В 2 т. – Москва, 2003 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті – http://www.genocide.ru/lib/barseghov/responsibility/v1/contents.htm

[11] Барсегян Лаврентий. Франция первое в мире государство, законодательно признавшее Геноцид армян, Музей-институт Геноцида армян НАН РА. – Ереван, 2002. – 244 с. (на армянском) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –            http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[12] Австро-венгерские дипломатические сообщения о Геноциде армян (1915 – 1918 гг.), сборник архивных документов, составитель и автор предисловия Артем Оганджанян, перевод с немецкого Варлама Мартиросяна. – Ереван: изд-во «Нахапет», 2004 – 130 с. (на армянском) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –                 http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[13] Австро-Венгрия и Армения, 1912-1918, сборник дипломатических документов, составил и представил Артем Оганджанян, Музей-институт Геноцида армян НАН РА, Ереван, 2005, 521 стр. (на немецком) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –            http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[14] Официальные документы Соединённых Штатов Америки о Геноциде армян (сборник документов) / составитель – Ара Сарафян, пер. с англ. – Асмик Айрапетян, Музей-институт Геноцида армян НАН РА. – Ереван, 2004. – 366 с. (на армянском) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –     http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[15] Балоян Армаис. Документы исторического дипломатического архива министерства иностранных дел Италии об Армянском вопросе за 1913 – 1923 гг. Том А, Музей-институт Геноцида армян НАН РА. – Ереван, 2008. – 250 с. (на армянском) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –     http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[16] Геноцид армян в сообщениях дипломатов Германии (1915 – 1918 гг.): по документам политического архива Министерства иностранных дел Кайзеровской Германии, составитель и автор предисловия В. А. Микаелян. – Ереван, Музей-институт Геноцида армян НАН РА, 2004. – 219 с. (на армянском) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –          http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[17] Германия и Армения 1914 – 1918 гг. Сборник дипломатических документов / пер. с нем. Валентины Миналян. – Ереван: изд-во «Айастан», 2006. – Т. 1. – 392 с. (на армянском) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –          http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[18] Потери армянского народа в годы Первой мировой войны («Сборник документов и материалов следственной комиссии о потерях, понесённых армянским народом в мировой войне) / составитель, автор предисловия и примечаний Анушаван Закарян. Музей-институт Геноцида армян НАН РА. – Ереван, 2005. – 239 с. (на армянском) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –        http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[19] Геноцид армян: государства мира, национальные парламенты и международные организации осуждают и признают (сборник материалов). Составитель, ответственный редактор и автор предисловия Л. Барсегян, Музей-институт Геноцида армян НАН РА. – Ереван, 2005. – 652 с. (на армянском) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –                 http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[20] Бартон Клара. «Гуманитарная миссия Американского Красного креста в Малой Азии», Музей-институт Геноцида армян НАН РА. – Ереван, 2012. – 194 с. (на армянском) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –                 http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[21] Свазлян Вержине. Геноцид армян и историческое воспоминание. – Ереван, Музей-институт Геноцида армян, 2004. – 160 с. (на английском языке) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –                 http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[22] Свазлян Вержине. “Геноцид армян: Свидетельства переживших очевидцев”. – Ереван, Музей-институт Геноцида армян и Институт археологии и этнографии, 2011. – 880 с. (на армянском языке) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –            http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[23] Сакаян Дора. Смирна 1922. Дневник армянского доктора Карапета Хачеряна, Музей-институт Геноцида армян НАН РА. – Ереван, 2005. – 160 стр. (на армянском, русском) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –                 http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[24] Аджемян-Анерт Маргарет. Стук в дверь, Музей-институт Геноцида армян НАН РА. – Ереван, 2012. – 212 с. (на армянском) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –          http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[25] Читчян Амбарцум. На волоске от смерти. – Ереван, Музей-институт Геноцида армян, 2012. 383 с. (на русском языке) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті – http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[26] Торосян Саргис. От Дарданел до Палестины. – Ереван, Музей-институт Геноцида армян, 2013. – 208 с. (на армянском языке); его же. От Дарданел до Палестины. – Ереван НАН РА, Музей-институт Геноцида армян, 2014. – 176 с. (переведено на русский язык) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –      http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[27] Растерзанная Армения. – Ереван, Музей-институт Геноцида армян, 2013. – 153 с. (на русском языке); Растерзанная Армения – Ереван, Музей-институт Геноцида армян, 2013. – 148 с. (на английском языке) [Книга издана при поддержке «Америагруп»] // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –   http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[28] Рефик Ахмед. Два комитета – два преступления, перевод с турецкого и предисловие Самвела Мурадяна. – Ереван, Музей-институт Геноцида армян НАН РА, 1998. – 98 с. (на армянском) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –            http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[29] Амджа Хасан. Депортация и уничтожение. – Ереван Музей-институт Геноцида армян НАН РА, 2007. – 48 с. (на армянском) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –          http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[30] Дневник Аббата Шаперона, Киликия 1920 – Константинополь 1921–23 / Пер. с франц. и предисловие С. Саакяна и С. Мурадяна. – Ереван, Музей-институт Геноцида армян НАН РА, 2002. – 202 с. (на армянском) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –            http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[31] Юханссон Альма. Народ в изгнании: один год из истории армян. – Ереван, Музей-институт Геноцида армян НАН РА, 2008. – 148 с. (на армянском, английском и русском) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –                 http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[32] История посла Моргентау. – Ереван, Музей-институт Геноцида армян, 2012. – 310 с. (на армянском языке) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –     http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[33] Тунян, Валерий (2002) Армянский геноцид и русская пресса: 1915 – 1917 гг. // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –        http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[34] Там само. – С. 52.

[35] Там само. – С. 53.

[36] Там само. – С. 54.

[37] Там само. – С. 54.

[38] Там само. – С. 54.

[39] Там само. – С. 55.

[40] Там само. – С. 55.

[41] Там само. – С. 55.

[42] Там само. – С. 56.

[43] Там само. – С. 56-57.

[44] Там само. – С. 57.

[45] Там само. – С. 57.

[46] Там само. – С. 57.

[47] Там само. – С. 58.

[48] Там само. – С. 58.

[49] Демоян Гайк. Освещение Геноцида армян на первых страницах мировой прессы. – Ереван, Музей-институт Геноцида армян, 2014. – 266 с. (на армянском и английском языках) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –           http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[50] Не убий! Геноцид армян и русская поэзия 1895 – 1918 гг., Музей-институт Геноцида армян НАН РА. – Ереван, 1996. – 123 с. Краткая библиография изданий Музея-института Геноцида армян НАН РА // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті – http://www.genocide-museum.am/rus/publications.php#sthash.c5jLZBKr.dpuf

[51] Карапетян Мгер. Проблема Геноцида армян в постсоветской армянской историографии. – Ереван, изд-во «Нахапет», 2005. – 279 с. (на армянском) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті – http://www.genocide-museum.am/rus/publications.php#sthash.c5jLZBKr.dpuf

[52] Тунян Валерий. Россия и Армянский вопрос, Музей-институт Геноцида армян НАН РА. – Ереван, 1998. – 240 с. // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті – http://www.genocide-museum.am/rus/publications.php#sthash.c5jLZBKr.dpuf

[53] Тунян Валерий. Младотурки и Армянский вопрос, часть 1 (1908 – 1912). – Ереван, Музей-институт Геноцида армян НАН РА, 2004. – 392 с. // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті – http://www.genocide-museum.am/rus/publications.php#sthash.c5jLZBKr.dpuf

[54] Авакян Арсен. Геноцид 1915 г. Механизмы принятия и исполнения решений. – Ереван, Музей-институт Геноцида армян НАН РА, 1999. – 110 с. // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті – http://www.genocide-museum.am/rus/publications.php#sthash.c5jLZBKr.dpuf; его же. Геноцид армян: механизмы принятия и исполнения решений. – Ереван, Музей-институт Геноцида армян, 2013. – 133 с. (на русском языке) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –            http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[55] Марукян Армен. Армянский вопрос и политика России (1915-1917 гг.), Музей-институт Геноцида армян НАН РА. – Ереван, 2003. – 485 с. // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті – http://www.genocide-museum.am/rus/publications.php#sthash.c5jLZBKr.dpuf

[56] Багдасарян Роберт. Геноцид и армянская интеллигенция России. – Ереван изд-во «Гитутюн», 2003. – 256 с. // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті – http://www.genocide-museum.am/rus/publications.php#sthash.c5jLZBKr.dpuf

[57] Саруханян Тигран. Великобритания и Геноцид армян (1915 – 1918 гг.). – Ереван Музей-институт Геноцида армян НАН РА, 2005. – 202 с. (на армянском) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті – http://www.genocide-museum.am/rus/publications.php#sthash.c5jLZBKr.dpuf

[58] Погосян Бениямин. Проармянское движение в Великобритании в 1914 – 1923 гг., Музей-институт Геноцида армян НАН РА. – Ереван, 2005. – 174 с. (на армянском) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті – http://www.genocide-museum.am/rus/publications.php#sthash.c5jLZBKr.dpuf

[59] Адалян Рубен Пол. Вспоминая и понимая Геноцид армян. – Ереван Музей-институт Геноцида армян НАН РА, 2008. – 43 с. (на английском) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті – http://www.genocide-museum.am/rus/publications.php#sthash.c5jLZBKr.dpuf

[60] Мутафян Клод. Геноцид армян. – Ереван, Музей-институт Геноцида армян НАН РА, 2008. – 32 с. (на французском) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті – http://www.genocide-museum.am/rus/publications.php#sthash.c5jLZBKr.dpuf

[61] Анумян Мелине. Признание и осуждение: судебные процессы младотурков (1919 – 1921 гг. и 1926 г.). – Ереван, Музей-институт Геноцида армян, 2013. – 168 с. (на армянском языке) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті – http://www.genocide-museum.am/rus/publications.php#sthash.c5jLZBKr.dpuf

[62] Маргарян Нарине. Статус армянских вынужденных переселенцев, оказавшихся в Сирии в результате Геноцида армян, и армяно-арабские взаимоотношения (1915 – 1925 гг.)». – Ереван, Музей-институт Геноцида армян, 2013. – 180 с. (на армянском языке) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті – http://www.genocide-museum.am/rus/publications.php#sthash.c5jLZBKr.dpuf

[63] Дакет Фериман. Турецкая жестокость, младотурки и правда о холокосте в Адане, Малая Азия, апрель 1909. – Ереван, Музей-институт Геноцида армян НАН РА, 2009. – 156 с. (на английском) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті – http://www.genocide-museum.am/rus/publications.php#sthash.c5jLZBKr.dpuf

[64] Пирумян Рубина. И те, которые продолжают жить в Турции после 1915 года. – Ереван, Музей-институт Геноцида армян НАН РА, 2008. – 277 с. (на английском) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –                 http://genhist.asj-oa.am/73/1/52-60.pdf

[65] Матосян Тигран. Геноцид армян и еврейский Холокост: сравнительный опыт. – Ереван, Музей-институт Геноцида армян НАН РА, 2005. – 182 с. (на армянском) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті – http://www.genocide-museum.am/rus/publications.php#sthash.c5jLZBKr.dpuf

[66] Варданян Геворг. Греческое население в Османской империи и Малоазийская катастрофа (1914 – 1923 гг.). – Ереван, Музей-институт Геноцида армян, 2012. – 196 с. // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті – http://www.genocide-museum.am/rus/publications.php#sthash.c5jLZBKr.dpuf

[67] Ананян Арам, Новая попытка отрицания Геноцида армян: о труде Турецкого исторического общества «Армяне: ссылка и переселение». – Ереван, Музей-институт Геноцида армян НАН РА, 2005. – 92 с. (на армянском) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті – http://www.genocide-museum.am/rus/publications.php#sthash.c5jLZBKr.dpuf

[68] Ованнисян Тигран. Турецкое правительство и иттихад перед судом человечества. – Ереван Музей-институт Геноцида армян НАН РА, 2007. – 62 стр. (на армянском) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті – http://www.genocide-museum.am/rus/publications.php#sthash.c5jLZBKr.dpuf

[69] Каладжян Тигран. Защитник истины: Гурген Яникян и борьба против отрицания Геноцида армян. – Ереван, Музей-институт Геноцида армян, 2013. – 118 с. (на английском языке) // Историография Геноцида // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті – http://www.genocide-museum.am/rus/publications.php#sthash.c5jLZBKr.dpuf

[70] Ейваз Амир, 1915 – выдуманный “армянский геноцид”: большая игра Российской Империи и армян-дашнаков // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –            http://amireyvaz.blogspot.fr/2010/04/1915.html або передрук: http://1905.az/ru/1915-

[71] Ейваз Амир, 1915 – выдуманный “армянский геноцид”: большая игра Российской Империи и армян-дашнаков // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті –            http://amireyvaz.blogspot.fr/2010/04/1915.html або передрук: http://1905.az/ru/1915-

 

Комментирование запрещено