Вірменські студії українського медієвіста Іполита Моргілевського. 1920 – 1930-і рр.

Олена Ненашева, Ніна Світлична

Анотація. На основі архівних матеріалів (НЗ «Софія Київська», ЦДАМЛМ України, ІР НБУ ім. В. І. Вернадського, ЦДАВО України), що вводяться до наукового обігу, сучасне вірменознавство поповнюється новим ім’ям — київського медієвіста Іполита Владиславовича Моргілевського (1889 – 1942), який вивчав середньовічні пам’ятки Вірменії у зв’язку з дослідженням історії культури Київської Русі.

Ключові слова: Іполит Моргілевський, сходознавство, медієвістика, Середньовіччя, Вірменія, Київська Русь, Візантія, історія культури, пам’ятка

 

Актуальність. Запропонована історіографічна розвідка має три щаблі важливості. По-перше, через введення до наукового обігу власне «вірменської частини» колекції негативів І. Моргілевського: фотофіксація визначних сакральних пам’яток Вірменії 1920 – 1930-х рр. набуває сьогодні значення виняткового загальноісторичного документу, а також має об’єктивну наукову цінність у галузі медієвістики та історії культури в цілому, може використовуватися в архітектурній практиці та сучасній пам’яткоохоронній справі. По-друге, через історію розвитку сходознавчих досліджень, які були яскравою й водночас трагічною сторінкою в історії української науки у міжвоєнний період (1920 – 1930-і), в результаті чого й досі в цій галузі багато білих плям. У сучасній історіографії з вірменознавства зовсім відсутня інформація про вірменські студії І. Моргілевського, що провадились у зв’язку з дослідженням культури Київської Русі. Третій ракурс, науково-біографічний, належить тривалій традиції історичної науки («біографічна складова історії», «ідея особистості»), яка актуалізується і відроджується сьогодні, у зв’язку з подоланням сучасною наукою методологічного монізму (як, зокрема, панування «незмінних» суспільних законів над іншими факторами історичного розвитку і над роллю особистості в радянській науці). Розширення уявлення про наукову спадщину І. Моргілевського, його внесок у розробку проблематики, пов’язаної з визначенням ролі Вірменії в європейській культурі Середньовіччя, — контекст, в якому актуалізується вивчення представлених документів.

Мета дослідження. На основі архівних матеріалів, що вводяться до наукового обігу, показати участь київського медієвіста І. Моргілевського в розвитку українського вірменознавства.

Сходознавство у зв’язку з українознавством. Розвиток сходознавства в Україні у 1920-і рр., підвалини якому було закладено впродовж ХІХ — початку ХХ ст., розглядався пріоритетним напрямом розбудови української науки з часів заснування УАН (Д. Багалій, А. Кримський, Г. Павлуцький, Є. Тимченко, Ф. Шміт). Специфікою вивчення Сходу в Україні було спрямування наукових програм на встановлення зв’язку східних культур з українською, визначення східних впливів. Сходознавчі студії здійснювались під кутом різноманітних проявів національної культури України і виявили міцний потенціал наших науковців.

Через участь І. Моргілевського в сходознавчих установах – Візантологічній комісії при ВУАН (1926 – 1930, керівники: Ф. Мищенко, П. Кудрявцев), Комісії для дослідів з історії Близького Сходу при ВУАН
(1930 – 1933, керівник К. Штепа), Київській філії Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства (1926 – 1930), Всеукраїнських сходознавчих з’їздах ВУНАС (1927, 1929), Українському науково-дослідному інституті сходознавства (1930 – 1933), — дослідження культури Київської Русі було інкорпоровано в наукові програми з української орієнталістики та широкий контекст розвитку українознавства. Після директивного знищення в 1930-ті рр. сходознавства як складової частини україністики сходознавча компонента відповідним чином була виключена з історико-культурних студій, зокрема у галузі медієвістики.

Фототека І. Моргілевського у наукових фондах Національного заповідника «Софія Київська» налічує 1029 одиниць зберігання, переважно негативи на склі. Відповідно запису в Книзі надходжень [КП-2а], до Великої Вітчизняної війни колекція належала Софійському музею, а потім її було вивезено до Німеччині. Що насправді сумнівно, бо особистий архів вченого до його смерті 1942 р. перебував у приватній власності. Під час війни ці матеріали дійсно намагалися вивезти до Німеччини, але вони затримались у Львові, в Національному музеї (з 1944 р. — Музей українського мистецтва).

Повернуто колекцію в Київ 1944 р. директором Софійського заповідника Г. Г. Говденком та Ю. С. Асєєвим. Проте, яка це за обсягом частина особистого архіву, не встановлено, оскільки не знайдено документального супроводу на шляху із Києва до Львова 1943 р. Після повернення матеріали були розміщені в Софійському музеї і з того часу використовуються дослідниками в основному для відтворення пам’яток Київської Русі, послуговуючись неоціненною допомогою в реставраційних і проектних роботах. Складовою частиною колекції негативів є знімки сакральних пам’яток Вірменії — більше п’ятдесяти одиниць зберігання. Наша розвідка стала можливою завдяки опрацюванню і систематизації колекції Н. О. Світличною[1].

Розробку І. Моргілевським вірменської теми крім фотонегативів засвідчують уривчасті згадки в архівах ВУАН (Інститут рукопису НБУ ім. В. І. Вернадського), в особовому фонді вченого (ЦДАМЛМ України) і в фонді Наркомпросу УРСР (ЦДАВО України). Особиста прихильність Моргілевського до Закавказзя позначилася в прагненні здійснювати наукові експедиції в цьому напрямку та взагалі — у бажанні перебратися туди жити.

У листі 1921 р. до візантиніста і кавказознавця Д. П. Гордєєва він пише: «Я житель Тифлісу, закінчив там середню школу, мої матір, сестра і брат досі мешкають у Тифлісі. Все своє дитинство я провів поблизу пам’яток Вірменії та Грузії, і всі мої думки, звичайно, линуть на Кавказ, і після закінчення тутешньої роботи я безперечно вирішив їхати на Кавказ, де, можливо, нам із Вами судиться немало попрацювати разом»[2]. Більш того, в анкеті НКО 1927 р., вказуючи володіння іноземними мовами, Моргілевський зазначив поряд із англійською, німецькою, французькою та польською ще й вірменську[3].

В автобіографії, що написана наприкінці творчого шляху вченого, 1942 р., І. Моргілевський окремо зауважує про кавказькі експедиції і зокрема про вірменську: «Для вивчення джерел нашої старої архітектури відбув велику низку відряджень <…> влітку 1928 р. до Вірменії (Ечміадзін, Ахпат, Санаїн)»[4]. Згадано найзначніші вірменські монастирі, з яких, напевно, й слід починати розповідь про культурну спадщину країни.

Польовий щоденник І. Моргілевського зберіг деякі цікаві «технологічні» спостереження. Наприклад, щодо будування гавіту Амазаспа (1257 р.) в монастирському комплексі Ахпат (Х–ХІІІ ст.) дослідник нотував: «В парусах Hamasasp’a закладено чотири великих глека. Забутки всього Hamasasp’a цілком з глечиків, що дають тут надзвичайний виграш у вазі. Битий камінь у забутках і заповненнях стін залито дуже добре затверділим розчином вапна з домішкою (значною) або гальки, або піску»[5]. За розмірами гавіт Амазаспа найбільший у Вірменії, а конструкція його перекриття випереджає час, тому описуючи голосники (керамічні глеки, що застосовувались для посилення звуку та полегшення склепіння), Моргілевський зазначає саме їх конструкційну роль.

До нотаток додано рисунок: розріз східного краю гавіту [іл. 1]. Далі вчений виявляє систему постановки покривних плит на карнизах, наводить типи черепиці храму та гавіту [іл. 2]. Аналізує застосування цільних каменів як конструктивних елементів з замковими та опорними функціями. «Заштриховано цільний камінь, поставлений як упор для карнизу», — зазначає він під рисунком  південного схилу храму. І стосовно гребеню: «Заштриховано цільний коньковий камінь (не з двох частин, які б намагаючись сковзатися, розвивали б непотрібні зусилля)». Аналогічна характеристика щодо південної прибудови: «Заштриховано цільний камінь (упор). Лінія тільки просічена в камені» [іл. 3][6]. Аналіз монастирського комплексу доповнюють знімки церкви Сурб Ншан (Св. Знамення, 976–991 рр.) з південно-східного кута [іл. 4] та східний фасад [іл. 5] (на фото добре видно цільні камені, як і на рисунках), а також інтер’єр гавіту Амазаспа [іл. 6–7] та прохід між гавітом і церквою Сурб Ншан [іл. 8].

В колекції фотонегативів привертає увагу кафедральний собор Ечміадзіну, збудований у IV – V ст., головний храм Вірменської апостольської церкви, престол Верховного патріарха, Католикоса всіх вірмен. Собор сфотографований І. Моргілевським до його реконструкції. В будівлі відсутні надбудови з дзвіницями — це дуже рідкісне фото [іл. 9]! Також вченим зафіксована церква Св. Ріпсіме (618 р.), теж частина Ечміадзінського монастиря — найбільш цікавий приклад тетраконху в межах Вірменії: своєрідність будівлі надають широкий багатогранний барабан куполу та фасадні ніші, які на знімку Моргілевського контрастно підкреслені світлотінню [іл. 10].

25 жовтня 1928 р. історично-етнологічний відділ Київської філії ВУНАС розпочав роботу після літньої перерви. На одному з засідань, 12 листопада, що відбулось сумісно з політико-економічним відділом, І. Моргілевський прочитав доповідь «Експедиція влітку 1928 р. до Закавказзя: Ахпат, Урбнісі, Мокві»[7]. Звіт за результатами подорожі «у супроводі великої кількості ілюстративного матеріалу, показаного за поміччю епідіаскопа», тобто з фотоілюстраціями автора, зібрав аудиторію й викликав велике зацікавлення. Сам текст доповіді невідомий.

Протокольні фіксації про виступи Моргілевського – блискучого оратора і популярного лектора – часто фіксують лише зовнішні ознаки заходів (тривалість, ілюстрування, кількість присутніх, зацікавленість тощо). Наступної весни Моргілевський згадує цю свою подорож у листі до Д. П. Гордєєва, від 17 березня 1929 р.: «Я минулого літа відвідав Санаїн, Ахпат, Урбнісі та Мокві, привіз багато фотографій, а моквійську церкву ще й обмірив, прожив там доволі довго»[8].

І. Моргілевський прискіпливо слідкував за станом справ, так би мовити, в «українському вірменознавстві». Так, на засіданні Візантологічної комісії 25 березня 1925 р. він разом із керівником комісії П. П. Кудрявцевим висунув пропозицію: обрати членом Візантологічної Комісії проф. Вс. М. Зуммера, який за умов членства став би посередником між комісією та харківською кафедрою мистецтва, що мала в своєму складі представників вірменознавства й грузинознавства. Пропозицію було прийнято[9].

Наступна подорож І. Моргілевського до Закавказзя терміном на півтора місяці для вивчення пам’яток архітектури значиться у плані експедицій історично-етнологічного відділу КФ ВУНАС на 1929 – 1930 рр.[10]. А 28 червня 1929 р. у заяві до цієї філії він згадує про пільгові квитки за маршрутами: Київ–Туапсе та Тифліс–Київ «для продовження наукових студій з архітектури Кавказу в зв’язку з дослідами старої архітектури України»[11]. У цій експедиції вчений добувся також до Вірменії: 26–28 серпня нотатки в його щоденнику стосуються Узунлару (колишня, до 1967 р., назва стародавнього Одзуну, поблизу монастирів Санаїн та Ахпат)[12]. Шлях із Тбілісі до Єревану неминуче проходить через область Лорі, в якій знаходиться Одзунський монастир. У щоденнику Моргілевський наводить, зокрема, план купольної монастирської базиліки (VI ст.), за власними обмірами [іл. 11]. Обмір виконано без застосування тріангуляції, методом простих промірів. Окремо винесено креслення складних профілів трьох порталів собору. На знімках пам’ятку зафіксовано з південного заходу, а також східний та західний фасади фронтально [іл. 13–15].

9 вересня 1929 р. на Візантологічній комісії ВУАН І. Моргілевський ділиться враженнями від цієї подорожі, пропонує прочитати доповідь на найближчому зібранні Комісії та підготувати статтю для «Візантологічного збірника»[13]. 23 вересня цього ж року на багатолюдному засіданні, де крім членів Візантологічної комісії були присутні члени ВУНАС, ВУАК та просто зацікавлені, він зробив доповідь «Подорож до Абхазії та Вірменії влітку 1929 р.», що також була проілюстрована «світловими картинами», зібрання тривало три години[14].

З приводу цих експедицій цікаву характеристику вченому надав голова музейної секції Укрнауки  В. В. Дубровський: «Проф. І. В. Моргілевський є з 1925 р. досі керівником науково-дослідчої експедиції Укрнауки для вивчення історії української архітектури; на нього Укрнаукою покладено завдання організувати Музей української архітектури у Києві (відкриття буде 1.V.1930 р.). Дослідження протягом 10 років та важливі наукові відкриття проф. Моргілевського з історії української архітектури досить добре відомі серед фахівців (Ленінград, Москва, Київ, Харків і т. ін.). Проф. Моргілевський є головою Київської філії ВУНАС, член-кореспондент ВУАН, Рос[ійської] Академії історії матер[іальної] культури. Проф. Моргілевський мав від Укрнауки наукові відрядження за своїм фахом за кордон у 1927 – 1928 р. (Стамбул) та на Кавказ (1928 – 1929 р.). За своєю кваліфікацією та науковими дослідами проф. Моргілевський безумовно є одним з видатних наукових українських діячів радянської генерації»[15].

На відміну від згаданих доповідей, зміст яких невідомий, звіт І. Моргілевського «Про подорож до Теберди й Зеленчуку (пам’ятки архітектури)»[16], який було зачитано 15 березня 1931 р. в Комісії з вивчення історії Близького Сходу, дійшов до нас у вигляді стислого конспекту, зробленого секретарем Комісії Г. Н. Лозовиком у протоколі засідання. Унікальну інформацію, що міститься у цьому рукописі й не дублює друковані праці вченого, проаналізовано в наших попередніх статтях[17]. У контексті нашої теми цей звіт цікавий через визначення вірменських впливів на архітектуру згаданої групи пам’яток.

Доповідь стала результатом експедиції Моргілевського влітку 1930 р. Вчений як завідувач Музею архітектури Всеукраїнського музейного містечка отримав відрядження на Кавказ у Лаврському державному культурно-історичному заповіднику «з метою вивчення, фотографування й обмірів пам’яток стародавньої архітектури в область річок Теберди та Зеленчуку»[18].

Починається звіт з огляду пам’яток сусідньої Абхазії. Внаслідок постійної експедиційної роботи на Кавказі абхазький матеріал правив за підґрунтя для включення тебердинських і зеленчукських пам’яток до кола тих, що формували концепцію вченого. «Всі ці пам’ятки, – підсумовує Моргілевський, – можна характеризувати як архітектуру візантійську з вірменськими пришаруваннями»[19]. Таким чином він дає ім’я цій групі пам’яток – чорноморсько-візантійська гілка з вірменськими прошарками[20].

Після доповіді на запитання Е. А. Берлінера Моргілевський вказав пам’ятки вірменської архітектури у Закавказзі «в напрямку до Малої Азії». Наприкінці обговорення Г. Лозовик зауважив, що еволюція архітектури на Чорноморському узбережжі та «вірменські додатки» промовляють і за той факт, що головними посередниками візантійської торгівлі в напряму на північ були саме вірмени[21].

Чи продовжував І. Моргілевський і далі, після 1928 – 1929 рр., експедицій до Вірменії? «У середині серпня, – пише він Д. Гордєєву 26 липня 1931 р. – збираюся виїжджати до Криму і звідти на Кавказ. В Тифлісі буду, ймовірно, в кінці серпня або на початку вересня»[22]. Куди саме прямував того року Моргілевський, ми не знаємо, але Тбілісі, де мешкав Гордєєв, можливо, не був єдиною ціллю його подорожі.

За відсутністю інших документів скористаємося самими знімками з колекції вченого, наприклад, монастиря Кечаріс (ХІ – ХІІІ ст.). Ми спостерігаємо жалюгідний стан монастирського комплексу: храми без куполів, фасади, позбавлені прикрас, занедбаний вівтар [іл. 16 – 18]. Стіни головної монастирської церкви, Св. Григорія Просвітителя (1033 р.), рясніють багатьма брутальними графіті радянської доби, з позначками «1934» і «1936». Очевидно дослідник подорожував до Закавказзя аж до 1937 р., тобто до самої своєї хвороби, яка і поклала кінець експедиціям. Дочка, Катерина Іполитівна Моргілевська, згадує: «Експедиція влітку 1937 р. була для нього останньою. Тоді він вів роботи в Середній Азії під нещадними променями сонця, не здогадуючись, що в нього був дуже високий артеріальний тиск. А тому й не забарилося – весною 1938 р. в нього трапився тяжкий крововилив у мозок, в результаті колись потужне його здоров’я було сильно підірвано»[23].

Для деяких вірменських пам’яток у колекції І. Моргілевського зв’язок з його щоденниками та іншими документами не встановлено, тому знімки мають приблизне датування. Наприклад, фотофіксація церкви Сурб Аракелоц (Св. Апостолів, 871 – 874 рр.) на Севанському півострові [іл. 19] відноситься скоріше до 1930-х рр.: церква не зруйнована, але виглядає дещо занедбаною, навіть з травою на даху і куполі. Схоже, насельників монастиря на момент фотозйомки вже не було – ми знаємо, що останній монах залишив Севанаванк 1930 р.

На північний захід від озера Севан у гірському ландшафті знаходиться монастир Агарцин (Х – ХІІІ ст.), крупний духовний і культурний центр північно-східної Вірменії часів Середньовіччя. Вид з пагорба на архітектурний ансамбль, оточений лісом, відображено на одній зі світлин І. Моргілевського [іл. 20]. На другому знімку головна церква монастирського комплексу, Сурб Аствацацин (Св. Богородиці, 1281 р.), показана з північного сходу [іл. 21]. Можна припустити, що в монастирі проводились будівельні та відновлювальні роботи: на церкві і на великому гавіті ми спостерігаємо відкриту обрешітку під покрівлю та будівельні драбини. Тобто і в неоднозначні часи 1930-х рр. вірменська громада піклувалась про стан давніх пам’яток.

До центральної області Вірменії, Котайк, що славиться історичними пам’ятками, крім Кечарісу відноситься печерний монастирський ансамбль Гегард – «монастир списа», заснований у IV ст., а також антична фортеця Гарні. Обидва комплекси є в фотоколекції І. Моргілевського. Храм в Гарні І ст. н. е., відроджений вірменськими археологами у 1966 – 1976 рр., зафіксований дослідником в руїнах.

Світлина з церквою Катогіке  (1215 р.) в Гегарді привертає увагу стрімким монолітом щипців та купола. Але «стрімкість» храму штучна, бо він оздоблений не оригінальним покриттям, а захисною бляхою, під якою навіть знівельовано заломи між центральним і бічними навами (сучасні реставратори відновили різьблену кам’яну покрівлю). Таким чином, про Гегардський монастир дбали навіть в скрутні часи.

Фотографія гавіту (1215 – 1225 рр.) демонструє чудові склепіння «напівгромадського інтер’єру». Як завжди світлини Моргілевського вражають досконалою художньою якістю.

Таким чином, оглядаючи цікаву добірку світлин 1920 – 1930-х рр. з сакральними пам’ятками Вірменії, зазначаємо: в складі вірменознавців з’явилась ще одна шанована наукова постать – відомого українського медієвіста Іполита Владиславовича Моргілевського.

Nenasheva Оlena, Svitlychna Nina

Armenian Studies by Ukrainian Medievalist Hippolyte Morhilevsky.

1920-1930-s.

On the basis of archival materials for the first time introduced to the scientific researches (Nacional Preserve «St. Sophia of Kyiv», Central State Archive of Literature and Arts of Ukraine, Institute of Manuscripts of Vernadsky National Library of Ukraine, Central State Archives of the Supreme Authorities and Management of Ukraine) a new name has been introduced to the Armenian studies; this name is Hippolyte V. Morgilevsky (18891942), medievalist of Kyiv who researched medieval Armenian monuments linking them to the cultural history of Kievan Rus.

Key words: Hippolyte Morgilevsky, Oriental studies, Medieval studies, the Middle Ages, Armenia, Kievan Rus, Byzantium, cultural history, monument

Іллюстрації 1 Іллюстрації 3

 

[1] Світлична Н. Іполит Владиславович Моргілевський — архітектор і дослідник (за матеріалами колекції негативів та фотографій з фондів Національного заповідника Софія Київська // Софійські читання. — Випуск 3. — Матеріали ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції. — Київ, 2005. — С. 366–372.

[2] 1921, 25 серпня. І. В. Моргілевський — Д. П. Гордєєву // ЦДАМЛМ України. — Ф. 208. — Оп. 2. — Спр. 151. — Арк. 2.

[3] 1927, 4 березня. Анкетний лист І. Моргілевського // ЦДАВО. — Ф. 166: Фонд Наркомпроса УССР. — Оп. 12: Особисті справи. — Спр. 5112: Моргілевський І. В. Науковий співробітник. — Арк. 1.

[4] 1942, 10 березня. Curriculum vitae І. Моргілевського // ЦДАМЛМ України. — Ф. 87. — Оп. 1. — Арк. 2.

[5] 1928, 9 серпня. Нотатки І. Моргілевського щодо монастирського комплексу Ахпат. Рос. рукопис // ЦДАМЛМ України. — Ф. 87. — Оп. 2. — Щоденник 5. — Арк. 1а.

[6] Там само. — Арк. 1а–4.

[7] 1928, 18 листопада. Звіт діяльності Історично-етнологічноговідділу КФ ВУНАС // Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. — Ф. Х. — № 21620. — Арк. 70–71; [1928]. Коротка інформація про наукову діяльність історично-етнологічного відділу Київської філії ВУНАС // Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. — Ф. Х. — № 21651. — Арк. 114.

[8] 1929, 17 березня. Лист: І. В. Моргілевський — Д. П. Гордєєву. Рос. рукопис // ЦДАМЛМ України. — Ф. 208. — Оп. 1. — Спр. 184. — Арк. 1зб.

[9] 1929, 25 березня. Протокол № 32 зібрання Візантологічної комісії // ІР НБУВ. — Ф. Х. — № 21527. — Арк. 38.

[10] [1929]. План експедицій Історично-етнологічного відділу КФ ВУНАС // ІР НБУВ. — Ф. Х. — № 21629. — Арк. 81.

[11] 1929, 28 червня. Заява І. В. Моргілевського до КФ ВУНАС // ІР НБУВ. — Ф. Х. — № 22497. — Арк. 175.

[12] 1929, 26–28 серпня. Креслення І. Моргілевського в Узунлярі // ЦДАМЛМ України. — Ф. 87. — Оп. 2. — Щоденник 6. — Арк. 56–58, 61.

[13] 1929, 9 вересня. Протокол № 38 зібрання Візантологічної комісії // ІР НБУВ. — Ф. Х. — № 21541. — Арк. 64.

[14] 1929, 23 вересня. Протокол № 39 зібрання Візантологічної комісії // ІР НБУВ. — Ф. Х. — № 21542. — Арк. 65.

[15] 1930, 15 січня. В. Дубровський про І. Моргілевського // ЦДАВО. — Ф. 166: Фонд Наркомпроса УССР. — Оп. 12: Особисті справи. — Спр. 5112: Моргілевський І. В. Науковий співробітник. — Арк. 5 зв.

[16] 1931, 15 березня. Протокол № 12 засідання Комісії з вивчення історії Близького Сходу при ВУАН // ІР НБУВ. — Ф. Х. — № 21805. — Арк. 30.

[17] Ненашева О. Св. Софія Київська і собор у Мокві (Абхазія) в архітектурознавчих студіях І. В. Моргілевського // Українська академія мистецтва: Дослідницькі та науково-методичні праці. — Київ, 2009. — С. 259–270; Ненашева Е. Ю. Диалог культур в интерпретации И. В. Моргилевского (Византия, Кавказ, Киевская Русь) // Universum: Филология и искусствоведение: электрон. научн. журн. 2014. №6 (8). URL: http://7universum.com/ru/philology/archive/item/1401

[18] 1930, 19 липня. Мандат про відрядження І. В. Моргілевського. Виданий Лаврським державним культурно-історичним заповідником. Рос. машинопис // ЦДАМЛМ України. — Ф. 87. — Оп. 1. — Од. зб. 26.

[19] 1931, 15 березня. Протокол № 12 засідання Комісії з вивчення історії Близького Сходу при ВУАН // ІР НБУВ. — Ф. Х. — № 21805. — Арк. 30.

[20]  1930, 2 вересня. Лист: І. В. Моргілевський — Д. П. Гордєєву. Рос. рукопис // ЦДАМЛМ України. — Ф. 208. — Оп. 1. — Спр. 184. — Арк. 3.

[21] 1931, 15 березня. Протокол № 12 засідання Комісії з вивчення історії Близького Сходу при ВУАН // ІР НБУВ. — Ф. Х. — № 21805. — Арк. 30.

[22] 1931, 26 липня. Лист: І. В. Моргілевський — Д. П. Гордєєву. Рос. рукопис // ЦДАМЛМ України. — Ф. 208. — Оп. 1. — Спр. 184. — Арк. 4.

[23] 1978, 28 червня. Лист: К. І. Моргілевська — В. Н. Ачкасовій. Рос. рукопис // Особистий архів В. Ачкасової.

Комментирование запрещено